Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 13

• Предыдущая
• 13/16
• Следующая

…Завернувши в третю вулицю — а видно було, далебі, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тільки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи сміху: парубки й дівчата збиралися на колодки, і Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, — Ганнуся стала як укопана: просто їй із-під ніг пороснуло в очі сяйвом, мерехким розсипом іскор, аж скрикнула з зачудування, — на дорозі, в поросі лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковій ятці красувавсь, широкий та розкішний парубочий пояс — вилискувавсь проти місяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелітки на воді, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася їх попестити, — гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідницю стало б! — крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делікатної тканини (запекло при тім, мало сліз не викресавши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподівань дівчинкою, так само голубила в пелені крамні бинди, що батько привіз із ярмарку: тату, тату, чи я ж вам не дочка!), — і на той дотик усе в ній зненацька зайшлося, ніби чиясь тепла рука владно й ніжно зворухнула утробу: пояс одчувавсь як живий — прохолодний, але водночас мовби розпашілий ізсередини, як її власна шкіра після купелі, — з рвач-ким схлипом насолоди Ганнуся втопила в ньому лице, а тоді похапцем, озирнувшись, чи ніхто не бачить, згорнула й укинула за пазуху, засміявшись — уперше за багато днів! — од пролитого на груди, як вода, лоскоту свіжости… Удома вона чогось не стала хвалитися знахідкою, навіть матері змовчала, — хутенько попорала начиння, постелилась і лягла, тайкома тицьнувши пояса під подушку, — так і заснула на лаві під вікном, не встигши проказати не то десять отченашів, а насилу одного подужавши вимовити, — дуже вже її розморило, і сонна рука заклякла під подушкою, тримаючи в пальцях тяжкі й пушисті водночас китицідармовиси.

Прокинулась раптово, аж сіла на постелі: що таке?! Темно було, стояла тиша, але якась мов набрякла, — і тут під вікном, зараз-таки опостінь, коротко заїржав, наче реготнув, кінь — Ганнуся зрозуміла, що на цей звук вона й обудилася: одчини, озвався незнайомий голос, владний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, — чоловічий голос, густий і глибокий, але звідки йшов?… Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, — Ганнуся затремтіла цілим тілом чи то з жару, чи з холоду, наче от-от мала розсипатись передзвоном, ряхтінням золотих леліток, гойдливих китиць, що вгору-вниз лоскотали по хребту, — от такого, власне щось такого й мусило їй приключитися, на щось таке вона й чекала від самого малечку, оце ж, нарешті, й воно, її виграний жереб, королівська заплата! — хто ти, покажися, спитала, відтуливши віконницю, хоч у глибині душі вже твердо знала: хто б не був, то й є її доля, — у дворі грав проти місяця, зміями вигинаючи шиї, четверик вороних, як глупа ніч, коней, і на їхньому тлі одрізнилась, наперед подаючись, аж під небо висока, аж місяця заступила собою, так само чорна чоловіча постать, дихнуло вогнем уже зовсім близесенько, вже попід серце, скрадливо, ніби цілий світ їй шептав в одну душу: одчини, Ганно-панно, будеш моєю, вкупі зо мною пануватимеш, бо ти того варта, а показатись тобі покажусь, коли перша мені покажешся, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, — бо ж це вперше вона показувалась комусь іншому такою, якою досі тільки сама на себе милувалась, журячись, кому ж то така краса дістанеться, — заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болючу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ і ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро — ніби вхромилася в неї навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона з свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику чорну пустелю, якимсь відпадаючим окрайчиком себе колишньої встигши подумати, що оце ж і є смерть! — і вже її не було, тільки замерехтіли-закрутилися довкола зірки, переплутуючись, як світляне волосся, вогненними хвостами, і не було більше болю, а тільки несамовите, скажене, до білого розжарене блаженство знову, і знову, і знову прощатися з душею — ніби ціле сонмище мала тих душ, — ще проносилися в міжзоряному вихрі якісь обличчя, одне з них ужалило на льоту чимось мовби знайомим, та саме як готова була його впізнати, той-таки голос виразно вимовив усередині неї: ну, годі, — й пустеля стрімко подаленіла кудись з ущухаючим дзвоном, а Ганна-панна розплющила очі в себе на постелі, хоч постелі, власне, не було, сам сторчма здиблений білий вихор, над яким знай пір'я з подушок кружеляло, опадаючи, ніби в тому вихорі щойно наклала головою сотня вояків, — а поруч із нею лежав, розпластавшись голим на цілий велетенський зріст, і, здавалось, світився в пітьмі кожною рисочкою найдосконаліший чоловік, на чий вид мала б сконати на місці, провалившися в божевілля, будь-яка людська уява. Щось непомисленне, неймовірне й моторошне було в тім, що приступний звичайним смертним очам чоловік годен бути таким прекрасним, — щось, хіба лиш бляклим натяком звідане нею раніше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тіла чашу з Святими Дарами, тільки тоді їй здавалося, мов на дні того провалля, куди отак упівока ледве важилась глипнути й зараз-таки одсахалась, отворено, й грають сліпучим світлом, райські брами заживоття, — і ось вона була, краса, таки правда що сліпуча, мов шкіру з тебе здерто на сам вид, та тягло від неї — застиглим, мов навіки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже скілька разів миттєвим стиском підсисала їй серце, а тепер простяглась перед нею втілена навіч, не обійдеш-не об'їдеш, — і, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієі ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.

• Предыдущая
• 13/16
• Следующая