Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович - Страница 9
- Предыдущая
- 9/71
- Следующая
– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П'ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.
Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
Спитав якось король жартома в Олелька:
– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."
Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.
Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.
Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.
Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.
- Предыдущая
- 9/71
- Следующая
