Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 5

Мандрівники знову дивились на палац. Артур, нарешті, промовив:

— Вежа десь зовсім пустельна. Ніяк не вглежу жодного диму, а по мурах побиті зубці.

— З давніх-давен там ніхто не живе, — відповів проводир, — а проте, як хотілося б мені бути оце біля палацу. Неподалік живе шановний Арнольд Бідерман. голова Унтервальденського Кантону.» Ручуся, він пречудово б нас привітав. Ніколи не відмовляє подорожнім, гостинно приймає і частує усім, що має найкращого в коморі та льоху.

— Я за нього чував, — сказав старший мандрівник, — Антоніо довідався вже, що його звуть Філіпсон: — гомонять, то добрий, гостинний чоловік, цілком заслуговує на довіру своїх громадян.

— Оце справедливо, — промовив селянин. — От коли б продертись до тієї оселі. Нас так би там стрінули, нам порадили б до пуття, кудою іти далі. Марна надія… Як потрапиш до Яструбового замку, коли не маєш нічого схожого на яструбові крила? На це відповіді бути не може…

Але Артур кинув сміливий виклик.

Іди за мною…

Так, тобі зручніше

Спиратися на мене…

Йди мерщій!

Неначе погустішав той туман…

Дай правицю мені.

Вже недалеко

Нам до осель…

(Манфред).

Артур пильно роздивлявся навколо, хоч усе заволікали густі туманові хвилі. Бувши на розум бистрий і не боязкий, він збагнув: вихід є. Блискавична думка шугнула йому в голові. Він сказав:

— В кожному іншому місці я б гадав, що завірюха вщухне. Але годі щось зрозуміти в такій дикій країні. Разом із землею, провалилась і наша тропа. Та я бачив її там на дні провалля, біла смуга між землею й камінням. Дозвольте мені, батьку, ось що зробити: я поповзу над безоднею, краєм цієї кручі до того місця, де мене буде видно з палацу. Мусить же бути до нього шлях. Коли стежечка є, я ії відшукаю, а ні — принаймні якось дам знак тим, хто живе біля Яструбового гнізда…

— В жодному разі — ні! — рішуче урвав мову йому батько. — Але думка чудова. Схоче туди йти наш провідник — хай! Він на те знає місцевість, він горянин…

Антоніо категорично відмовився.

— Я народився в горах, так, — сказав він, — але ніколи не вганяв по скелях, мов гончаки, і я не маю крил перелітати з кручі на кручу, мов крук. А золото не може бути мені дорожче за життя.

— Хай доля боронить, я не буду спокушати тебе золотом, — мовив Філіпсон. — Йди, мій сину, я за тобою.

— Даруйте мені, батьку, я на це не пристану. Досить, коли ризикне життям один із нас. Моє життя за всіма законами природи та здорового розуму важить менше. Я піду перший і сам.

— Ні, Артуре, — категорично заперечив батько: — ні, сину мій, я багато горя зазнав, але такої втрати не зніс би.

— Але, батьку, адже ж усе скінчиться гаразд, якщо ви дозволите мені піти самому. Не можу, не маю жодного права починати небезпечну путь, коли ви не відмовитесь свойого наміру. Ви ж подумайте тільки: силкуючись подолати страшні перешкоди, роблячи крок уперед, я все озирався б, чи дійшли ви того місця, де я стояв перед тим. Зміркуйте! Загину я — втрата така невелика, впаду, як упали листя й дерева, — ніхто й не помітить. Але ви — якщо посковзнеться ваша нога, якщо затремтить ваша рука — подумайте тільки — яке велике діло загине тоді!

— Так, сину, — батько тяжко зітхнув: — я мушу жити. Мушу жити, навіть, коли б утратив в тобі все найдорожче для мене на світі. Іди ти! Йди сам! Хай щастить тобі на все добре! Ноги маєш молоді, руки дужі… Ти здирався на найвищі гори… Ти звик до всіх небезпек… Але пам'ятай, дитино, передусім — обережність! Будь сміливий, але добре те знай, що є на світі людина, яка… коли втратить тебе. — виконає свій обов'язок, але не зможе жити й піде за тобою. Це був би, Артуре, жалюгідний кінець нашого з тобою життя…

Юнак мовчки, спокійно й твердо почав лагодитись. Скинувши з себе важкого плаща, він лишився у вузькому сірому вбранні; крізь нього добре вирисовувались граційні поставні зариси його молодого дужого тіла.

Побачивши батько, що син підійшов із ними попрощатись, зблід і увесь якось ослаб. Зібравши всю силу свойого голосу, він рішуче взяв дозвіл назад і категорично звелів не рушати з місця. Та Артур уже не слухав нічого. Він почав спускатися.

Перше схопився за гілля старого ясеня, що стримів із розколини в кручі, і так, рукою за віття, він досягнув, хоч і з великою небезпекою, вузького входу до провалля; саме й мав намір сюдою поповзти.

Обидва, старий й юнак-проводир, затамувавши віддих дивились на молодика. Одна мить була така, що навіть провідник перелякано оступився назад — йому забило аж дух.

Справді, Артур наражав своє життя на страшну небезпеку. Край скелі, де він плазував, видавався здаля такий вузенький, що ось вже зовсім зникав з очей. А він усе посувався вперед. То оберне обличчя до скелі, то гляне перед себе, то в небо здіймає зір — тільки щоб не глянути й на мить у безодню.

Двоє стежили за відважним юнаком, — погляд сторожкий і тривожний. Не людина, а мов комашка повзе на поверхні прямовисного. муру. Видно, що рухається, але як — далека просторінь того бачити не дає. І така гризота напала тоді батька. Чом він не зумів сина спинити?! Чом не настояв на попередній думці — повернутися на ніч знов до Люцерна?! Дуже незручно, забрало б багато часу, небезпека велика, звичайно, але тоді, принаймні, він поділяв би долю свойого улюбленця-сина.

А молодик повз. Зібрав усю міць свойого духу, приборкував буйну фантазію, щоб не розпалялася, не накликала жахливих картин можливого страшного загину. Не думати! Все підкорити владі холодного розуму — то найкращий ґрунт справжній відвазі.

«Круча, — казав він собі, — звичайно вузька, проте досить широка, щоб я міг на ній триматися; прискалки та розколини малі й одна від одної далеко; але на тих я можу ставати ногами, інші знов у пригоді мені тим, що я хапаюсь за них, от мов стою на міцній площинці, на мармурове поруччя спершись рукою. Я врятуюсь, це залежить тільки від мене. Сунься, Артуре, рішуче, ставай твердо й міцно тримайся. Хай безодня розкриває пащу — дарма!»

Здоровий розум мав молодик, до того ж йому не первина, і він лізе далі й далі, повагом посуваючись уперед з пересторогою, дужий і непохитний. Так, тільки так може не дійти він майже неминучої загибелі.

Ось доповз він того місця, де висунулася круча; утворювала кут глибоченному проваллю. Наблизилась найкритичніша мить.

Круча стриміла більше як на шість футів над бурхливим потоком. Внизу ревом ревла безмежна глибочінь, мов грім під землею гримів. Артур уважно роздивився все місце. Побачив кущі, траву, навіть кілька засохлих дерев, і зрозумів, що круча становить уже край провалля; коли б зумів його обминути, напевно знайшлася б стежка, що її так дивно урвала руїна могутньої природи. Але край од кручі висовувався дуже далеко; аж ніяк не можна ні пролізти під ним, ані його обминути. А що кількома футами вища вона була за це місце, де опинився Артур, то й перелізти було дуже важко. Та робити нічого, це єдина надія, і Артур, усвідомлюючи, що це, мабуть, чи не остання перешкода на його шляху, мусів зважитись.

Неподалік росло дерево. Воно допомогло йому здертися на вершину. Ось він стає на кручу ногами — врятований! — здоровить думкою себе, бо бачить одразу дике громаддя скель та лісів і там — похмурий палац Геєрштейн, над ним сивий димок. Коли раптом… що це? Йому холоне в жилах кров… велетенська круча під ногами хитається, поволі схиляється вперед і кудись суне.

Ця круча, що вже була зсунулась із свойого місця, далеко вигиналась по останньому землетрусі, ледве трималась. Скоро став він на неї ногою — вона втратила свою рівновагу.

Яка небезпека! Природжений інстинкт самооборони відкинув Артура назад. Він обережно-обережно сплигнув на те саме дерево, що ним допіру сюди злізав. Якась непоборна сила примусила юнака повернути голову назад — не міг відірвати очей од страшної кручі. Він дивиться і бачить, круча секунду хитається, наче не знаючи в яку сторону падати. Який жах! Коли впаде на бік, туди, де Артурове дерево, — його задушить, розчавить, не лишить і сліду. Може хвилина, може більше, він не знає, довгий, безконечний час, — скеля впала просто вперед. Велетенська скеляна брила, щонайменше на тисячу пудів, як рине униз, — розбиває, трощить в блискавичному леті кущі, дерева, ламле все навколо. І, нарешті, вибухає сто гармат — скеля скотилась у воду! Від скелі до скелі, з провалля у провалля, по горах та полонинах гомінка прокотилась луна. Тисячі відгомонів-звуків гули й гули, котились до вічних снігів.