Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 8

– Кого?

– Зв’язаного…

– А за що його карати? Він нікого не вбивав.

Нік нерозуміюче втупився у вічі Івану Львовичу. М’яке світло в салоні машини створювало оманливу прозорість. Ніку було видно очі полковника, але не видно було зіниць.

– Його підставили… – вів далі після паузи Іван Львович. – Він помер зовсім з іншої причини. А Сергій Володимирович Сахно – просто сокира, якою виконують покарання. До речі, не проста сокира. Я тобі недаремно наказав спостерігати за ним уважніше. Ти з ним скоро зустрінешся.

– Навіщо?

– Тобі належить із ним не лише зустрітись, але й подружитися, хоча це, напевно, буде нелегко. Але початок у вас буде солідний. Ти його врятуєш од смерті. Завтра ввечері.

– Це що, буде підлаштовано?

– Ні, завтра ввечері він дійсно мусить померти. Він же одноразова сокира. Принаймні дехто так думає. А я не згоден. Я терпіти не можу нічого одноразового. Всі ці пластмасові виделки-ложки, картонні тарілки. Ні. Це не моє…

– А що буде потім, коли я його врятую? – поцікавився Нік.

– Почнеться робота. Його шукатимуть. Треба буде перебратися куди-небудь якомога далі, залягти, сховатися. Потім відходити все далі й далі звідси. І головне – тобі не засвітитися. Поки про тебе ніхто нічого не знає – ти в цілковитій безпеці…

Далі вони їхали мовчки. Повз них проносилося безживне байдуже місто. Потім і воно залишилося позаду – вони їхали повз приміські села, потім обабіч шосе побіг знайомий ліс. Зелені ворота з написом «26-й км» видалися чорними.

– Можеш спати до одинадцятої, – сказав на прощанні полковник.

Яскравий місяць за кухонним вікном осявав землю блідим тьмяним світлом. У цьому світлі недобудовані багатоповерхівки, що завмерли на ніч, здавалися руїнами війни, яка нещодавно закінчилася. З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднілося казкове нерухоме село, два озерця, що відбивали місячне світло, декілька самотніх вуличних ліхтарів.

Віктор сидів на кухні з вимкненим світлом – місяця вистачало, аби бачити, де в чайної чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, світло було не потрібне.

У тиші квартири цокав тільки настінний годинник, який висів на кухні. Показував пів на третю ночі. Дружина і дочка спали. Спало місто за вікном і спало підім’яте містом село, назви якого Віктор не знав.

За останні два дні «знайомство» Віктора з покійним генералом у відставці Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло інше знайомство – абсолютно нормальне – із судмедекспертом на прізвище Ройтман. Після півгодинної розмови, під час якої Ройтман чомусь захищався, хоч на нього ніхто й не нападав, Віктор нарешті дізнався деякі додаткові відомості про труп генерала. Помер він, виявляється, скоріше за все, ввечері двадцятого травня, перед цим заздалегідь ситно і якісно повечерявши, запиваючи чимось міцним. Вечеряв у поспіху: шматки балику, салямі, млинці із червоною ікрою, погано прожовані, ще не встигли перетравитися, – все ще було в шлунку, коли він вирушив у політ. Канат на його шиї зав’язали, коли він уже був мертвим.

Причина смерті – інфаркт. Але, йдучи у відставку, генерал Броницький пройшов ретельну медкомісію і був визнаний повністю здоровим. Йому й було всього сорок сім років. Пив мало, захоплювався байдаркою та полюванням.

Після поїздки до судмедекспертизи Віктор відвідав удову Броницького. Делікатно посидів у неї на кухні. Тримала вона себе в руках, налила слідчому і собі по п’ятдесят коньяку, згадали покійного. Побідкалася, що ще не поховали його. «Тіло поки що не віддають. Сказали, що треба провести різні аналізи». Віктор пообіцяв прискорити проведення «аналізів».

Дружині Броницького було років сорок. Одягнена добре, по-домашньому. І відповідала на його запитання спокійно, наче була їхня розмова чимось абсолютно звичайним.

– Друзів у нього не було. Раніше, в штабі, були. А коли перейшов у радники – не стало. Дуже любив сина – Володьку. Він зараз у Англії, в коледжі навчається. Тільки-тільки відлетів, за два дні до цієї жахливої новини. Може, й добре, не потрібно йому ні похорону, ні розпитувань. Йому тільки вісімнадцять, він такий вразливий… Я спершу злякалась, у нього ж за навчання тільки на півроку наперед сплачено, але приходили тут колеги, пообіцяли за держрахунок до кінця навчального року все сплатити. Потім повернеться, тут доучуватиметься…

Зараз, серед спокійної київської ночі, згадуючи цю розмову, Віктор налічив принаймні ще п’ять запитань, які потрібно було задати. Дасть Бог, він із нею ще поговорить. Вона ніби сама йому допомагала – просто розповідала приблизно те, що мусило його цікавити. Тепер уже було зрозуміло, що її довгий монолог на жодне серйозне запитання, мабуть, і не відповів.

Навшпиньки Віктор пройшов у кімнату, вийшов на відчинений балкон. Перевірив, чи на місці машина. «Мазду» він тепер ставив під своїми вікнами. Так було спокійніше. Хоча від вікон до машини було добрячих двадцять з гаком вертикальних метрів.

Повернувшись на кухню, продовбав дві дірки в банці пайкового згущеного молока. Присмоктався за старою звичкою. Запив захололим чаєм.

З коридора долинула телефонна трель.

Віктор за три кроки підскочив до піджака, що висів на гачку, витягнув із бічної кишені мобільний телефон, натиснув зелену кнопку і, тільки повернувшись на кухню, підніс телефон до вуха.

– Алло! – прошепотів Віктор.

– Це я, Георгій. Привіт!

– Привіт, – приголомшено відповів Віктор.

– У мене безсоння, ось вирішив дзвякнути. Як там, із вдовою познайомився?

– Так.

– І про щось довідався?

– Майже ні про що.

– Це тому, що розмовляв на її території. Знаєш, як у футболі: перемога на полі супротивника вважається подвійною. Тобі треба її куди-небудь запросити. У кафе яке-небудь. Уранці, годині об одинадцятій, аби вона вже привела свій зовнішній вигляд у порядок, а думки щоб були ще розкидані… Розумієш?

– Авжеж…

– Ну, якщо розумієш, подзвони їй завтра годині о десятій ранку, скажи, що заїдеш за нею об одинадцятій і по-діловому поклади трубку. Щоб їй нікуди було діватись. У тебе, я бачу, теж безсоння?

– Так, – признався Віктор, і тут же якась підозра закралася в його думки.

Він визирнув у вікно, оглянув нерухому нічну панораму – все тихо і мертво.

– Ну, гаразд, до зв’язку. Я поїхав! – мовив знайомий чоловічий голос, і його змінили короткі гудки.

Віктор опустив трубку на стіл. Подивився у вікно і раптом побачив, як біля огорожі сусіднього будівництва якась машина засвітила фари і стала видимою. Виїхала на «дорогу життя» і неспішно покотила до траси.

Уранці він півгодини стояв під холодним душем, приходячи в бадьорий стан.

– Ти на чорта схожий! – сказала йому за сніданком дружина. – Під очима – синці, блідий, як мрець!

– Нічого, сьогодні відісплюся, – пообіцяв скоріше сам собі Віктор, шматуючи ножем яєчню.

Із кімнати почувся плач донечки, і дружина, на ходу розстібаючи верхні ґудзики халата, побігла туди. У Яни теж настав час сніданку.

Іра, згадавши, що вночі годувала її лівою груддю, зараз піднесла до правої.

Віктор випив у кухонній самотині чашку кави. Вийшов на балкон, подивився з висоти восьмого поверху на свою червону «мазду». На сусідські «москвичі», «ЗАЗи», що стояли трохи віддалік акуратною шеренгою, та древній «мерседес», що прилучився до них. Хоч він і розумів, що машина – не його, а службова, однак утриматися від зарозумілої посмішки не зміг.

Іще раз умився холодною водою. Подивився на годинник – за чверть дев’ята. Зайшов у спальню, посидів хвилинку біля Іри і Яни, що присмокталася до правої груді дружини. Відчув себе «третім зайвим». Повернувся на кухню. О пів на десяту, коли «дорога життя» вже спустіла, і тільки декілька сусідських хлоп’ят із пластмасовими автоматами в руках грали на її узбіччі в «нових росіян», Віктор узяв мобільний телефон і подзвонив удові Броницького.

Твердо та ввічливо він запросив її на каву, попросив спуститись о десятій на вулицю і, не давши їй часу на відповідь, попрощався.