Выбери любимый жанр

Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 5


Изменить размер шрифта:

5

– А яка саме робота буде в мене? – запитав Нік, задумливо жуючи губами.

– Про це пізніше. Може, у вас є інші питання, на які я зможу відповісти?

– Так, щодо квартири і моєї сім’ї. Коли вони зможуть приїхати?

– Гадаю, з цим потрібно почекати. По-перше, ви ж хочете, щоб у сім’ї була хороша квартира, а грошей у вас навряд чи вистачить на одну кімнату в комуналці…

– Але ви ж говорили, що квартира буде «по кишені»!

– Я ж не говорив, що по вашій кишені. По кишені ФБУ, коли ми почнемо працювати, тобто коли з’являться кошти. Поки що ви можете жити тут абсолютно безкоштовно.

– Але ж я відправив сюди контейнер із речами! Він скоро прийде.

– Нічого страшного. Нікуди він не подінеться. Полежить на митному складі місяць-другий. Ми навіть заплатимо за зберігання… Ну, я бачу, ви стомилися. Полежте, подумайте, а я піду прогуляюся. Повернуся годинки через три.

Нік залишився сам. Тиша, що повернулася в будинок після відходу Івана Львовича, здалася йому незатишною та тривожною. Майбутнє вкрилося туманом.

Обіцяна служба не лякала, ні. У пропозиції полковника він передусім відчув довіру до себе. Така довіра лестила. Лестив навіть сам той факт, що вибір полковника ліг саме на нього, і це збіглося з його спробами вибратися з жовтого Таджикистану. Тепер уже здавалося, що та зустріч на виході з Управління прикордонними військами не була випадковою. Тепер уже не вірилося, що випадковість може так багато змінити в житті. Засмучувала тільки непевність приїзду сім’ї, тривога за них. Як там вони живуть на дачі у рідні в Саратові? Що їдять? Що роблять? Чи згадують його? Чи чекають од нього звісток?

Звичайно, чекають. У цьому було б безглуздо сумніватися. Нік приліг на канапу. Заплющив очі. Подумав про те, що в липні йому виповниться сорок років. Добре б відсвяткувати разом із сім’єю. Може, доведеться злітати заради цього в Саратов? Адже ясно, що за півтора місяця питання з квартирою не вирішиться.

6

Із Дмитром Ракіним Віктор зустрівся навіть раніше, ніж збирався. Просто наткнувся на нього, вийшовши на вулицю подихати свіжим повітрям.

– Ти це куди в робочий час? – погрозливо-жартівливо запитав Дмитро замість вітання.

– Якраз тебе шукаю, – признався Віктор.

– Жартуєш! Навіщо я тобі потрібен?

– Не жартую, – абсолютно серйозно мовив Віктор, і посмішка на обличчі приятеля та колишнього колеги зникла за стуленими тонкими губами.

– Ну, якщо не жартуєш, підемо де-небудь сядемо! – запропонував Дмитро.

Вони мовчки дійшли до підвального бару «Сивий кіт», спустилися сходинками. У барі було безлюдно, й навіть за стійкою ніхто не стояв у очікуванні клієнтів. Довелося Дмитрові дістати з кишені монетку й постукати по мармуровій стійці. На металевий цокіт виглянула миловидна дівчина з обличчям, переобтяженим косметикою.

Вони всілися за кутовий круглий столик із мармуровою стільницею. Мармур був такий холодний, що, доторкнувшись до нього, Віктор одразу відсмикнув руку. В барі було прохолодно, і прохолода ця дивно контрастувала із жарким сонцем на вулиці.

Немов на підтвердження цих відчуттів за стійкою закашлялась молода барменша.

– Ну, розповідай, – Дмитро спрямував лукавий погляд на Віктора.

– Що розповідати, ти напевно знаєш. Я справу отримав. Убивство…

– Вітаю! Є можливість відзначитись!

– Не впевнений, – задумливо мовив Віктор.

– Чому? – награно здивувався Дмитро. Віктор ковтнув кави.

– Розумієш, – сказав він. – Схоже, що хтось хоче мене підставити. У мене ж у провадженні тільки дрібниці були, а тут – убивство генерала, радника президента. І саме мені!..

Віктор подивився на Дмитра запитливим поглядом.

– Сам допер, чи Щур розтлумачив? – запитав після паузи Дмитро.

– Сам би допер, напевно, трохи пізніше… – признався Віктор. – Але що це змінює?

– Нічого не змінює, – кивнув Дмитро. – Ставки ті ж, коні теж.

Він дістав із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Запалив.

– Це я тебе порадив, – неголосно, між двома затяжками мовив Дмитро. – Я тобі все поясню. Ні, мабуть, не все. Точніше – я всього і знати не можу.

Дмитро машинально «втоптав» недопалену сигарету в скляну попільничку і тут же дістав із пачки другу. Знову запалив.

Віктор допив каву. Сходив до стійки, взяв іще чашку.

Мовчання тривало хвилин п’ять.

– Так ти мені щось поясниш? – запитав нарешті Віктор.

– Авжеж, – отямився Дмитро і вм’яв у попільничку другу сигарету. – Справу перекинули тобі, щоб легше було відстежувати супутні процеси.

– Які процеси?

– Які йдуть зазвичай попутно зі слідством. Процеси тиску, втручання, підкидання анонімної інформації тощо. Ти не бійся, це нормальна робота, і якщо впораєшся – можеш опинитися зовсім у іншому місці, і кабінет у тебе буде теплий і без битих шибок. Ти справу вже читав?

– Так.

– Ну так уперед і з піснею!

– А ти впевнений, що цю справу можна буде довести до кінця?

– Це залежить від кінця, – сумно посміхнувся Дмитро. – Але ти не турбуйся, тебе в спокої не залишать, допомагатимуть, радитимуть. Сам усе зрозумієш! Коли що – телефонуй!

Віктор заховав візитку Дмитра в кишеню, кивнув замість «спасибі».

Після підвального бару було куди приємніше опинитися на сонячному боці вулиці.

– Тобі тут із міністерства дзвонили! – зустрів Віктора в райвідділі майор Крисько і підморгнув. – Тепер треба з тобою обережніше, адже ти шишкою зробився? Так?…

– Та ну вас! – Віктор спересердя махнув рукою. – Якою шишкою? Ще пощастить, якщо тільки шишками відбудуся від усього цього!

– Не бійся, цеглина на голову вже не впаде! Ти тепер на колесах!

– На яких?

– За годину приганятимуть, – Леонід Іванович кивнув із посмішечкою. – Укртрансбанк виділив МВС десять «мазд» як спонсорську допомогу. Одна – твоя! Ось тобі й демократія у дії. Воно і правда, навіщо генералам по дві «мазди». Негарно! Сам-то щось з’ясував? Чи так прогулювався?

– З’ясував, – видихнув Віктор. – Тепер…

– З’ясував, і добре, – перебив його майор. – А мені розповідати не потрібно. Це тобі виявлено високу довіру, а не мені… До речі, там у мене в кабінеті стажисти нудяться, ходімо, подивишся на них.

Стажисти – п’ятеро худорлявих хлопців у міліційній формі – здалися Віктору на одне обличчя. Усі блідуваті, прищуваті, насторожені. «Обличчя покоління», – подумав Віктор, придивляючись до них і намагаючись знайти особливі прикмети, завдяки яким можна було б хоч щось сказати про характер хлопців.

– Ну що, готові до служби? – бадьорим голосом запитав їх майор.

– Так точно, – трохи врізнобій і без ентузіазму відповіли вони.

Майор обернувся до Віктора і значущо посміхнувся.

– Лейтенант Слуцький проведе з вами бесіду і передасть вам справи. Потім із усіма питаннями звертатиметеся до мене. За безглузді питання каратиму позбавленням пайка! Все!

Майор іще раз посміхнувся Віктору й вийшов, залишивши його зі стажистами у своєму кабінеті.

Віктор розгубився. Він глитнув слину, гарячково думаючи, що за бесіду проводити з цими новачками.

– Зараз я принесу справи, – мовив Віктор і рвонув услід за майором, залишивши стажистів чекати обіцяної бесіди.

– Леоніде Івановичу, про що мені з ними розмовляти? – запитав він, наздогнавши майора. – Ви ж нічого не говорили!

– Належить провести бесіду! Не мені ж, старому цинікові, говорити їм про кришталеву чесність, порядність, обов’язок. Накидай їм декілька гасел, передай справи і визначся: кого візьмеш у помічники. Тільки особливо на допомогу такого помічника не розраховуй. Хіба що каву зварить або за пивом збігає. Йди!

Із бесідою Віктор уклався в три хвилини. Судячи з того, як стажисти його слухали, говорити довше не мало сенсу. Потім він розклав на столі справи. Узяв папір із прізвищами стажистів. Поліщук, Петров, Плачинда, Ковінько, Іванов. Кожен отримав по декілька тек зі справами.

– Питання є? – запитав Віктор.

– Так, на квартоблік де можна стати? – запитав один із них, але з того, як усі п’ятеро втупились у Віктора, він зрозумів, що питання спільне.

5
Перейти на страницу:
Мир литературы