Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 46
- Предыдущая
- 46/50
- Следующая
Ганна Андріївна, повернувшись, оніміла. Книжки стояли за кольорами. Від білого – через усю гаму – й до чорного.
Ольга світиться радістю: правда ж, гарно? Чого Ганна Андріївна мовчить?
– А що? – каже тоді господиня, оговтавшись. – Мені подобається. Незвично, але, чорт забирай, ефектно!
Найбільше було бежево-коричневих корінців. Ніколи б цього й не помітили, якби не перестановка. Що то значить – змінити підхід. Зовсім інша картина світу перед очима. Петро Петрович, щоправда, нововведення належно не оцінив, але Ганна Андріївна переконала його, що результат генерального прибирання, окрім естетичного навантаження, має ще й додатковий ефект – це чудова профілактика старечої деменції, у віддаленому, зрозуміло, майбутньому: повна зміна парадигми пошуку книжок!
…У нічному вікні на тому боці вулиці миготіла вивіска, полиски світла спалахували на трамвайній колії. Якби ось так виблимувало червоно-жовтим у вікно Ольги, вона б ніколи не заснула. А це на кухні, та ще й коли стояти до вікна впритул. Магазин на ремонті, вхід забраний у щити. Порожня нічна вулиця, ліхтарі і яскраве підморгування кольорових вогників. Вузенька смужка неба вгорі, жодної зірки і немає місяця. Міське небо.
Тихе клацання дверей углибині помешкання, ледь чутні кроки коридором. Ольга їх уже впізнавала – це Ганна Андріївна. Остап ходить, вбиваючи кроки у землю: гуп-гуп-гуп-гуп! Петро Петрович переставляє ноги, помітно човгаючи: ших… ших… ших… ших… А у мами Романа легка хода, м’яка, делікатна – як її голос.
– Олю? – за спиною стиха. – Усе гаразд?
– Я пити хотіла, – вигадала Ольга. Не казати ж, що не спиться, що захотіла побачити зорі і що вони домовлялися з Романом: подивишся ввечері на місяць, знай, що я на нього зараз теж дивлюся, або це було щойно, або буде ось-ось.
– Знайшла? Узвар на столі. А он мінералка.
Ганні Андріївні подобалося, що з цією дівчиною можна спілкуватися без прошу-перепрошую, вона якщо хотіла пити – то пила, ось так жадібно й зі смаком, як зараз, якщо хотіла їсти, то не казала вступного «та, дякую, я не хочу». Вона що відчувала, те й говорила, іноді собі на шкоду, але саме ця щирість та відкритість й підкуповувала.
А Ольга цієї миті й справді захотіла пити, зробила ковток – і випила усе, бо узвар був їй до смаку, не пересолоджений, з яблук та грушок і, здається, зі сушеної вишні, такий п’ють і у неї в селі.
– Ти вареники ліпити вмієш?
Оце так запитання!.. Звісно, Ольга вміє ліпити вареники! Ану наліпи на всю сімейку: баба Аня, мама, сестра Ксюха та малі Артем і Янка! А коли ще брат був… А коли ще чоловік Ксюхи… І батько був живий…
Це подумки, а вголос:
– Вмію. А що?
– Тоді завтра з тобою йдемо на рекорд. А тепер спати.
Другого дня Ганна Андріївна взяла відгул. Вони влаштувалися за кухонним столом одна навпроти одної, розклавши усе необхідне між собою. Наче готувалися до якоїсь важливої гри. Дошка для різання хліба і велика стільниця, борошно у паперовій упаковці, сито, качалка та пляшка (замість качалки), пластмасові дощечки, притрушені борошном, полумисок із вареною картоплею, товченою зі смаженою цибулею. То що? Поїхали!
Працювали злагоджено, наче виконували сюїту в чотири руки на двох роялях, зведених докупи. Ольга вимісила тісто, Ганна Андріївна його розкачала, Ольга вирізала склянкою кружечки, Ганна Андріївна збила докупи обрізки й знову їх вимісила та розкачала… Заходилися ліпити, кожна у своєму стилі. Одна пройшлася, з’єднуючи краї, хвацьким гліссандо, швидко перебираючи пучками пальців. Друга – натискаючи трьома пальцями й, діставшись фінального акорду, артистичним рухом відклала готовий півмісяць убік. Два вареники лягли парою на дощечку. Наче й розмір кружечків однаковий, і кількість начинки така сама, а форма вареників інша. Помітно, хто які ліпив. У Ганни Андріївни вареники з грайливо закрученими краями, у Ольги – з рівним строгим кантом без викрутасів.
– Мінімум двісті штук зробимо, – весело попереджає Ганна Андріївна. – Як нести волонтерам, то вже нести!
Ідея була така: жінки ліплять вдома вареники, відварюють їх майже до готовності, підсушують на рушнику, а тоді складають до пластмасових відерець з-під морозива чи з-під оселедців – і заливають гарячим смальцем.
– А тоді…
У пальцях Ганни Андріївни миготить тісто – Ольга не відстає ані на вареник.
– …а тоді хлопці на фронті відкинуть вміст відерця на пательню, смалець розтопиться, зайвий зіллють… він згодом знадобиться, а вареники підсмажать… І відчують себе наче вдома.
Збір вареників був призначений волонтерами на п’яту годину вечора. Я занесу, пообіцяла Ольга. Вони встигали.
Де спільна робота, що руки працюють, – там і розмови.
– Твій тато давно помер?
– Давно… Він… застудився. Переніс запалення легенів на ногах. Ходив і кашляв, ходив і кашляв. Мама говорила йому: піди до лікарки! Поїдь у районну лікарню! Яке! Він до мами: та то хіба ж температура? А тоді вже й пізно було…
– Важко твоїй мамі довелося самій…
– Важко, так. Їй баба Аня допомагала, поки сама не заслабла. І Ксюха. Ксюха – це моя сестра.
– Старша?
– Старша, так. Роботи у селі багато. І город, і хазяйство. Ми індокачки тримаємо, хоча зараз вже ні, зараз самі кури. А було й бичків тримали, у балці біля хати. Улітку ми у корейців на цибулі працювали або на синеньких… І мама, і я з Ксюхою…
– Усі разом живете? І сестра з сім’єю?
– І сестра з сім’єю, так. Тільки вона з чоловіком розлучилась. Він тепер окремо живе… Не з нами. Мама колись у конторі працювала, з паперами. А потім усе розвалилося. Навіть поливальну систему у полі розтягли на металолом. А були ж поля під поливами, басейни у полі стояли, водокачки… Теплиці були – рук не вистачало, з Маріуполя приїжджали допомагати. А сад який був! – я ще пам’ятаю. Вирубали сад.
– А хто ж вирубав?
– Та свої, хто ж? Свої й вирубали. Роботи давно нема, взагалі нема де працювати. Хіба в район їхати або до Маріуполя. Жінки можуть народити й отримати допомогу на дитину, а чоловіки що? Хто на заробітки їде до Росії, хто у місто тікає. У кого є пенсіонер у хаті, тому добре. Пенсія хоч мала, та є. А решта злі на державу, бо без роботи і бідні. Тільки й думають про пільги та субсидії… Нам, здається, картоплі не вистачить.
– Картоплі? А ми ще й зі сиром зробимо. Сир у нас є. Бери нормально, не економ. Ми теж у село доволі часто їздимо. Раніше їздили до батьків Петра Петровича. А зараз там лише його сестра. Це під Самбором.
– Мені Роман розповідав.
– Справді?
– Розповідав. Про черешню на бабиному подвір’ї. Про Різдво та Великдень. І як ви у вертепі були козою, а він чортеням…
Ганна Андріївна засміялась, торкнулася чола тильним боком долоні, залишивши на брові слід від борошна.
Ользі довелося ще замісити тіста, бо тепер вже начинки з домашнього сиру було забагато.
– Приїдеш до нас на Різдво?
Ольга кивнула.
– Чудовий дует у нас із тобою склався, ні? – зробила висновок Ганна Андріївна. – Як думаєш, Олю?
На Ольгу дивилися сині Романові очі.
– Ганно Андріївно, – відповіла Ольга. – Я вам сказала неправду.
Пальці господині зупинилися. Що таке? На Різдво не приїдеш?
– Мій батько помер від горілки.
– Твій батько?…
– Помер від горілки, а не від запалення легенів. Він пив. І одного разу напився учергове, повертався з району, у нього була там якась шабашка, ну, тимчасова робота. Приробіток… – їй було нелегко усе це говорити. Воно якось не виходило, аби складно, а якось недоладно й кострубато, але треба було сказати, якщо вже почала. – Ну випив… добряче хильнув. А у нас там зупинка біля річки. Та яка там річка! Так… По коліно води. То він чогось поліз у ту річку. Ходив там, мало не падаючи, щось там бубонів собі під ніс… Йому гукали від зупинки: «Петровичу, ти чого там мурочку водиш? Давай сюди! Втопишся, падла!» Мені потім одна жінка з нашого села розповіла. Про це навіть мама не знає. Про подробиці ці. Я їй не розказувала ніколи…
- Предыдущая
- 46/50
- Следующая
