Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 40

• Предыдущая
• 40/50
• Следующая

Після першої склянки та двох картоплин Роман зупинився: стоп! тепер пауза! Бо здохнемо. З голодухи напхатися – багато розуму не треба. Стоп, кажу. От хоча б есемески своїм надішлемо.

А що написати – «Все добре, я не можу говорити»?

– Моя мама, – сказав уголос, – це чисто Шерлок Холмс, її не надуриш. Вона навіть взимку, коли дзвонить, а я на вулиці, каже: шапку вдягни, я ж знаю, що ти зараз без шапки.

– А у моєї коронне запитання: ти їв? – згадав свою Лом.

– А мене ніхто про таке не питає – ні чи я їв, ні чи я у шапці… Я сам по собі, – повідомляє Корнет.

Три екрани підсвічують обличчя синім мертвим світлом. Потвори з глибокими тінями на лицях набивають своїм рідним есемески вже не дуже твердими від вина пальцями. Валентин спить – йому для того, аби вирубатися, вистачило склянки вина і трохи гарячої картоплі.

Ось така була есемеска. Наразі досить. Розмови відкладаються до більш слушного часу.

І ще одну відправив.

– Слухайте, вимикаймо мобілки! Так довше заряд триматиметься. І так безпечніше. Що ми тут, на концерті? Мобілками світити…

На столі склянка з вином, накрита куснем хліба. Для Лектора.

– Хлопці, пом’янемо…

– І Міхалича.

– І Саратова.

– І Валіка…

– Усіх, хто вже ніколи…

– Вічна пам’ять!

Вина – на денці. Банка спорожніла.

– Чую запах моря, – упівголоса повідомляє Лом. Він лежить на дивані і щось там роздивляється на стелі. Він ніде не може прилаштувати свої довгі ноги. Намагається навіть закинути їх на високу спинку. Ті з’їжджають, зісковзують, він терпляче збирає їх докупи й повертає назад, на стіну, вони деякий час стримлять двома гігантськими перпендикулярами, але падають, стягуючи тіло на долівку.

– Море, нічне небо над пляжем. Чуєте? – наполягає Лом з підлоги. – Водорості, риба, вологий пісок…

Корнет нічого не чує, він на бойовому чергуванні – за столом. Проти вікна, усі підходи під контролем. Він міцно тримається на грубо пофарбованій табуретці, біля спорожнілої посудини з-під вина. Роман на підлозі, тут його місце. Він п’є лежачи, він допиває вже третю склянку, у голові шумить.

– Мо-ре? – перепитує він. Вони з Ломом лежать поруч, немов на пляжі, і мружаться на яскраве сонце.

– Це смердять ваші шкарпетки, – вносить ясність Корнет.

Лом мляво протестує: що я, запаху моря не знаю? Тут воно, близенько. Коли усе закінчиться, рвонемо, браття, у Маріуполь, на Піщану косу…

– А потім, – додає Роман, знімаючи підказку з повітря (Лекторе, ти?), – потім – на Кам’яні Могили. Пам’ятаєте, нам Лектор розповідав? Гранітний щит України і таке інше… Камінь Жаба… скеля Динозавр… гора Скорботна Вдова…

Лом схлипує.

– Так! – каже Корнет. – Якби зі мною щось… попрошу без істерик. Без сліз там і теде. Налити по ходу обов’язково, це раз. Мені теж, без питань. Налити собі, і щоб було весело, два. Ніяких плачів, чуєш, Ломе?

Лом мовчить. А Корнет не замовкає.

– Сьогодні я вже остаточно, – далі веде він, – сказав собі в послєдній раз…

Роман намагається підвести голову, вона похитується, заважаючи йому вхопити нитку розмови.

– Я більше пити вже не буду, – каже Корнет, – хіба шо тільки іногда…

Він ствердно киває головою, і друзі синхронно підтакують йому такими ж рішучими кивками.

Корнет декламує проникливо, з душею, чітко вимовляючи кожне слово. Його права рука підносить до обличчя уявну файку, він робить губами характерні рухи, наче глибоко затягується й видмухує тютюновий дим угору.

– Сам придумав?

– Ні, це Полежака.

– Із нашого батальйону?

– Ломе, читай українське! Це поет. Із Харкова, як і я.

– Я взагалі… якось… не дуже з книжками, – нагадує Лом.

– Ну, – каже Корнет, – це я не в книжці, це я в Інтернеті знайшов.

– Шкода, що вірш короткий.

– Хто сказав?!

Корнет торкається файки, випускає у повітря ароматну хмарку – і йде назустріч побажанням слухачів:

– Ти впевнений, що це не ти писав? – запитав Роман.

– Не впевнений… – подумавши, відповів Корнет.

Море вихитувало їх на своїх хвилях, сонячні зайчики вигравали на поверхні води. І Лектор зі свого кута читав їм чергову лекцію. Про море, і хвилі, і сонячні полиски на воді, усе це, звичайно, доведеться колись залишити. Але це буде ще не скоро. Бо у кожного з них ще є важливі справи. Вони ще мають дещо зробити. Потім, коли війна закінчиться.

Якась вагома думка не дає Роману остаточно зісковзнути у теплий морок. Яка?

Ї-їхали козаки…

Вода!

Треба набрати води, бо завтра зранку ніхто не зможе піти до колодязя. Поки темно, треба йти.

Роман робить над собою титанічне зусилля й підводить голову. Хлопці сплять. Великі босі ступні Лома стоять на підлозі. Він таки вибрався на своє місце, заснув на вузькому дивані горілиць у незручній позі, наче хотів встати, а тоді передумав. Корнет сопе у складені на столі руки, він ризикує від будь-якого необережного відруху гепнутися на долівку.

Роман піднімає ноги Лома – важкезні! – й вкладає їх на круглий валик, вони випирають за межі дивану, як два весла з човна. Корнета він обережно стягує додолу, накриває якоюсь шматою і, підхопивши відро, виходить на ґанок.

Цей тихий передвранішний час міг би видатися неймовірно прекрасним, як і край неба кольору недоспілих абрикосів, але у голові шумить, ще й гидко нудить. Роман ледве встигає збігти з ґанку до лопухів. Його вивертає, він намагається робити усе беззвучно, але йому це не дуже вдається. Урешті він обтирає губи й роззирається. Тиша.

Шурхотить трава під ногами, коли він обережно суне до колодязя. Рипить корба, він притримує вологий ланцюг, щоб пригасити звук, витягує повне відро, бачить дірку збоку біля ручки. Переливає воду, схожу зараз на ртуть, в інше відро, те, з яким прийшов. Намагається лити по стінці, щоб вода не так дзвеніла. Жадібно п’є, ставши на коліна, обпалюючи горло холодом. Крижана вода, повні долоні крижаної води, він занурює в неї обличчя і стогне від насолоди. Тоді, тихо ступаючи, повертається до хати й накидає на двері гачок. У виповненій диханням кімнаті у дальньому куті лежать на підлозі автомати, викладені рядочком, а на столі стоїть склянка вина, накрита скибкою хліба.

Зранку їх будять мотори ЗІЛів на дорозі – з вікна, що виходить на вулицю, у шпарину між гардинами можна бачити, як кілька вантажівок проїжджають через село на захід.

Жінка приходить не раніше як за годину. Кидає погляд на автомати і на порожній «бутильок». Цигарки, каже, принести не можу, у мене ніхто не курить… А це пиріжки з жерделями. Знаєте, що таке жерделі?

– Абіжаєте, тьотінька, – відповідає Лом і тягне руку до пиріжків.

Сьогодні ще нікуди не потикайтеся, попереджає жінка, тут сьогодні знову якийсь рух. Її розпитують, що тут є поблизу і як пройти туди, куди їм треба. Її пояснення мало що дають. Вона нічого до ладу не знає, та й ситуація змінюється щоразу, а приблизний напрямок їм відомий і без її підказок.

Цілий день просиділи в хаті, спали, стиха перемовлялися. Після обіду затрусилося-задзеленчало скло у вікнах – вулицею йшли танки.

• Предыдущая
• 40/50
• Следующая