Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 37

• Предыдущая
• 37/50
• Следующая

Украй незадоволено позирала на онуку баба Аня, супилася, виструнчившись у кріслі під баргароном: добивають посуд, бандитки! Куди Ольга дивиться!

А за кішками вже й слід захолов, самі налякалися, шугонули хто куди – одна сховалася за крісло баби Ані, друга видерлась на баргарон.

«Дістанете обидві! – пообіцяла їм Ольга навздогін. – Відшмагаю мокрим рушником, ще раз припхайтесь-но мені на кухню!»

Ось коли довелося згадати про напучування Міхалича. У лісопосадці, де сховалися, води не було – ані джерельця, ні річечки, ні болота. Воду добували, розтягнувши на гілках подвійну конструкцію: верхній целофановий пакет із каменем та гілками і діркою посередині, нижній мішечок збирає краплі конденсату. За ніч в одній такій споруді накопичувалося до півсклянки води.

На чорному полі знайшли знищені танки, в одному усередині все вигоріло на вуголь, разом із касками, прикипілими до обшивки… Від тіл не залишилося нічого.

Віддалік – інший танк, підбитий й покинутий Т-72, такі на озброєнні у російської армії. Усередині – найновіше обладнання, на спідометрі – 750 км. Усе новеньке, чистеньке, немов щойно з конвеєра. У аптечці – інструкція, «Главное военно-медицинское управление МО РФ». Роман сховав цей «упаковочний ярлик» до кишені. «Валіку у блокнот», – відповів на погляд Лектора. Хлопці знали: Роман продовжує вести записи друга, збирає докази для майбутнього судового процесу над військовими злочинцями. Помагали, привозили з бойових рейдів нові «раритети».

Забута «розгрузка» біля танка, новесенька, забрати б, а не потягнеш зі собою. На бірці виробник – місто Казань.

Надибали широку смугу соняшника. Ніхто з них вже ніколи не сприйматиме ідилічну картинку – жовті соняшники на тлі блакитного неба – як складову мирного й безпечного життя. Для них це ілюстрація до літа війни, одна з пізнаваних рис її обличчя.

Хлопці – їх десятеро, решта розсіялися під обстрілами хто куди – закинувши автомати за спини, вилущують насіння з м’яких перегородок, напихаються, жують, випльовують лушпиння, давляться. Роман тримає на оці дугу небокраю, озирається, не знати звідки може прийти небезпека. Смертельна небезпека поруч, а йому хочеться гарячого супу. Страх як кортить. Перед очима тарілка парує, навіть запах чує, від цього видіння та уявного запаху гірчить слина і ріже у шлунку.

І ще помитися. Гарячою водою. Два нереальних бажання. «На мільйон доларів», – уточнює Корнет, спльовуючи лушпиння.

Брату снився брат. Він бачив його поміж глядачів. У камуфляжі, засмаглого, такого, яким він був у свій приїзд додому. А себе Остап не бачив, лише знав, що він на полі, упевнено веде м’яча. На мить зупинився, зараз відправить його у ворота… Та ні. Це ж не поле. Він на татамі, у спарингу, ось він де. Зараз атакуватиме супротивника. Він відчуває на собі погляд Романа, зараз той стане свідком тріумфу молодшого брата. Остапа охоплює неймовірний запал: він зробить щось таке, від чого глядачі зірвуться з місць з криком захоплення: а-а-а!!! Роман скине руки вгору: «Оста-а-ап!!!» І… яка ж несправедливість! Не вдається додивитися, не встигає навтішатися своєю перемогою, бо за вікном, над внутрішнім подвір’ям ресторану неподалік розквітають у нічному небі святкові феєрверки… У когось свято, весілля, ювілей абощо. Люди радіють, вони кричать у піднесенні.

А брат Остапа на фронті.

Лом впорався на диво швидко, незважаючи на свої великі руки та міцні пальці, що навіть віддалено не нагадують пальці хірурга. Голку він тримав легко й вправно, наче вже не раз зашивав розсічені брови. Щойно діставав із аптечки медичні голку та нитку, давав Роману знеболююче, і – раз-два – вже й вузол в’яже.

– Усе? – не повірив Роман.

– Усе! – запевнив Лом. – Бо ти б так кров’ю поступово стік, вона ж добу не зупиняється. Або інфекцію б упіймав. Теж хорошого мало.

Роман западав у глухе безпам’ятство, немов у провалля, забувався, коли траплялися періоди затишшя. Іноді на кілька хвилин, іноді на дві-три години. У траві, у копиці сіна, абиде. Одного разу щось наснилося; прокинувшись, подумав: це кінець. Його затягує у вир гігантська воронка, його, мізерну комашку, разом із тисячами інших. Вони борсаються, пручаються, намагаються зачепитися за виступ, лізуть у щілини, усе даремно. Попереду й позаду аж чорно від борюкання таких, як він, що опинилися у цьому місці цієї хвилини. Єдиний порятунок – зупинити рух воронки. Але ж хто її зупинить…

…Дорога вся у заглибинах, переорана снарядами, завалена гілками, грудками землі. Уздовж понівечених тополь – розбиті колони. Усюди спалена техніка. Раптом гуркіт на відстані. Сховалися в соняхах – проїхала БМП без розпізнавальних знаків. Чия, не зрозуміло. Неподалік б’ють снаряди. До мінометів приєднується бронетехніка. Знову пекло. Знову втискаються у землю, поруч вибухає й горить земля.

Лектор робить дивні рухи. Він наче сам собі намагається вибрати очі, крекчучи та бурмочучи прокляття. Автомат бовтається у нього на спині, він судомно нишпорить рукою по кишенях. Намацує, дістає – це пляшечка з краплями; крапає собі в очі, закинувши голову – сльози збігають струмочками, залишають вологі доріжки на вкритих кіптявою щоках.

«Є вода?» – запитує, не розплющуючи очей. Нема води. Він просить води. Дідько! Немає води! Лектор стишується, замовкає, а коли він забирає руки від очей, Роман заклякає. Очі червоні, запалені, наче засвічені спалахом на невдалому фото. Лектор кліпає, кліпає, кліпає. Що з тобою, Лекторе?

Хто б міг подумати – Лектор носить лінзи. Надурив медкомісію, нічого про свій поганий зір не сказав у військкоматі. Короткозорість, міопія високого ступеню, мінус вісім. І навіть від своїх приховував, що носить лінзи. Місяць не виймав. Лінзи тривалого користування – достатньо щовечора капати на ніч спеціальний розчин в очі. Повірити важко, він так і робив – у цьому бруді, у пилюці, в диму Лектор весь час був у лінзах. «А який би з мене був снайпер в окулярах?» – каже він. Ось вам і Гостре Око… Мав запасні лінзи – їх уже використав. Волонтери ось-ось мали привезти нові. А тепер під тими обстрілами, у тому розпеченому повітрі він загубив свої лінзи, вони просто на слизовій скрутилися й випали у пилюку. Наче скалки вийшли зі сльозами.

– І добре! – поплескав Лектора по спині Корнет. – Гірше було б, якби вони розплавилися в очах від вогню.

– Добре-то добре, – Лектор вилаявся, – але я без них нічого не бачу. Майже нічого.

– Тримайся нас, усе буде добре.

Коли вибухи посунулися відчутно вбік, увімкнули рацію. Слухали розмови про надання коридору для виходу з оточення. Так виглядало, що домовлялися на рівні учасників, а не верхівок. Чути було: «…без зброї, без техніки…» За деякий час вже інше: «З боєм, уперед!»

По дорозі пролітає колона. На бампері першого ЗІЛа намальований фарбами синьо-жовтий прапор й тризуб. Попереду стріляють, але, здається, хлопцям пощастило, прорвалися. Принаймні вибухів звідти не чути.

Отже, тут коридор. Група підібралася ближче до дороги – знову їдуть, хто? Наші! Лом підводиться, розмахує руками. Із вантажівки, пригальмувавши, кричать: місця немає! Тут поранені та їхні полонені. Зараз буде наступна, тримайтеся нас! Вони знають, що ми їхніх веземо, нас не чіпатимуть!

Наступна машина – якийсь броньовичок – зупиняється: «Четверо сюди!» Шестеро кидаються до дверцят, зникають за ними, угвинчуються досередини. Переповнена машина зривається з місця.

Мчить інкасаторський «фольксваген» слідком. Стоп! У нього напихаються Лектор, Лом, Роман, Корнет, і ця затримка рятує життя, бо передні машини – разом із тою, де чужі полонені, вибухають попереду, спалахують гігантськими факелами.

«Інкасатор» жене в об’їзд, через поле, навпростець, прокладаючи шлях серед стиглого соняшника. Кулі чи осколки по обшивці: тух-тух-тух-тух!

– Богородице! Діво! Радуйся!!! – дзвоном гуде Лом. – Благодатна Маріє, Господь з Тобою!

• Предыдущая
• 37/50
• Следующая