Выбери любимый жанр

Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 40


Изменить размер шрифта:

40

– Сон не йде на очі. Не заснути мені. Дай чого-небудь випити, кошовий, – сказав він.

– Горілки чи вина?

– Горілки. Не заснути мені.

– Уже світає начебто, – сказав кошовий.

– Так, так! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.

– На славу й за удачу!

– За удачу!

Кошовий утерся рукавом, потис руку Хмельницькому і, відійшовши до протилежної стіни, з головою зарився в овечі шкури – вік брав своє, і кров у кошовому текла мерзлякувата. Невдовзі хропіння його приєдналося до Тугай-беєвого.

Хмельницький сидів за столом, мовчазний і відсутній.

Раптом він ніби отямився, поглянув на намісника і сказав:

– Пане намісник, ти вільний.

– Дякую, вельмишановний гетьмане запорізький, хоча не буду приховувати, що волів би кому іншому за волю дякувати.

– Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я добром відплатив – ось ми і квити. Але хочу сказати тобі ось що: якщо не даси лицарського слова, що не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність війська нашого або ще про щось, що на Січі бачив, я тебе поки не відпущу.

– Значить, даремно ти мені fructum[64] волі дав скуштувати, тому що такого слова я не дам, бо, давши його, вчиню, як ті, хто до недруга перекидаються.

– І життя моє, і благополуччя всього Запорізького Війська зараз у тому, щоб великий гетьман не пішов на нас усіма силами, що він неодмінно зробить, якщо ти йому про наші приготування розповіси, так що, коли не даси слова, я тебе не відпущу доти, доки не відчую себе достатньо впевнено. Знаю я, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, грізний твій князь, один цілого війська вартий, та Заславські, та Конєцпольські, та всі ці королята, що на карку козацькому стопу утвердили! Воістину чимало я потрудився, чимало листів понаписував, перш ніж удалося мені підозріливість їх приспати, – так чи можу я тепер дозволити, щоб ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі утиснуті у вірі та волі виступлять на моєму боці, як Запорізьке Військо і милостивий хан кримський, тоді припускаю я подолати ворога, бо й мої сили значними будуть, та найбільше покладаюсь я на Бога, котрий бачив кривди і знає невинуватість мою.

Хмельницький вихилив чарку і почав занепокоєно походжати навколо столу, пан же Скшетуський зміряв його поглядом і, налягаючи на кожне слово, сказав:

– Не богохульствуй, гетьмане запорізький, на Бога і на його заступництво розраховуючи, бо воістину тільки гнів Божий і найскорішу кару накличеш на себе. Чи тобі личить звертатися до Всевишнього, чи тобі, котрий через власні кривди та приватні чвари таку страшну бурю здіймає, роздмухує полум’я усобиці та з бусурманами проти християн об’єднується? Чи переможеш ти, чи виявишся переможеним – море людської крові та сліз проллєш, гірше сарани землю спустошиш, рідну кров поганим у неволю віддаси. Річ Посполиту похитнеш, монарха образиш, вівтарі Господні сплюндруєш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе відняв, що п’яним погрожував тобі! Так на що ж ти руку не піднімеш? Чого заради власного зиску не принесеш у жертву? На Бога покладаєшся? А я, хоч і перебуваю у твоїх руках, хоч ти мене життя і волі позбавити можеш, істинно говорю тобі: сатану, не Господа в заступники прикликай, бо тільки пекло допомагати тобі може!

Хмельницький почервонів, схопився за руків’я шаблі та глянув на полоненика, наче лев, який ось-ось загарчить і кинеться на свою жертву. Одначе він стримався. На щастя, гетьман не був поки що п’яним, але охопила його, здавалося, підсвідома тривога, здавалось, якісь голоси благали в душі його: «Зверни з дороги!» – бо раптом, наче бажаючи спекатися власних думок або переконати самого себе, почав говорити він ось що:

– Од іншого не стерпів би я таких слів, але й ти трохи остережись, аби твоя зухвалість моєму терпінню край не поклала. Пеклом лякаєш мене, про зиск мій і зрадництво мені проповідуєш, а звідки ти знаєш, що я лише за власні кривди помститися йду? Де б я знайшов соратників, де б я взяв тисячі ці, котрі вже перейшли на мій бік і ще перейдуть, якби власні лише борги стягнути зібрався? Подивися, що на Вкраїні твориться. Гей! Земля-годувальниця, земля-матінка, земелька рідненька, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, волі не втратив, хто тут не плаче і не стогне? Тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Конєцпольські, та Калиновські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля, люди, для них щастя і безцінна воля, а решта народу в сльозах руки до неба заламує, сподіваючись на суд Божий, бо й королівський не допомагає! Скільки ж, – шляхті навіть! – нестерпного їх гніту не вміючи стерпіти, на Січ утікає, як і я втік? А я ж бо війни з королем не шукаю, не шукаю і з Річчю Посполитою! Вона – мати, він – батько! Король – володар милостивий, але королята! З ними нам не жити, це їхнє здирство, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові, рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв здійснювані, до небес про помсту волають. Якої такої вдячності діждалося Військо Запорізьке за свої великі послуги, у численних війнах надані? Де козацькі привілеї? Король дав, королята відняли. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному бику спалено! Ще не зарубцювалися рани, котрі нам шабля Жолкєвського та Конєцпольського завдала! Сльози не висохли по убієнних, обезглавлених, на палі посаджених! І ось – дивись – що на небесах світить! – Тут Хмельницький показав у віконці палаючу комету. – Гнів Божий! Бич Божий!.. І коли судилося мені на землі бичем цим стати, хай здійсниться воля Господня! Я цей тягар на плечі приймаю.

Сказавши це, він простяг руки догори й весь, здавалося, запалав, ніби величезний смолоскип відплати, й затремтів увесь, а потім упав на лаву, ніби непосильним тягарем призначення свого притиснутий.

Запанувала тиша, порушувана тільки хропінням Тугай-бея та кошового, та ще в кутку хати жалібно награвав цвіркун.

Намісник сидів, опустивши голову і, здавалося, шукаючи відповіді на слова Хмельницького, важезні, наче гранітні брили, та ось і він заговорив голосом тихим і журним:

– О, хай би все це й було правдою, та хто ж ти такий, гетьмане, щоби суддею і катом себе поставити? Яка тебе жорстокість, яка гординя спонукає? Чому ти Богові суду й кари не залишаєш? Я зла не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, та вглядься в себе, гетьмане! На утиски від королят скаржишся, кажеш, що ні королю, ні закону коритися не бажають, чванство їхнє засуджуєш, а хіба ти сам без гріха? Сам хіба не підняв руку на Річ Посполиту, закон і престол? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того бачити не хочеш, що, якби не їхні груди, не їхні броні, не їхня могутність, не їхні замки, не їхні гармати і полки, тоді б земля ця, з молочними й медовими ріками, під у стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б захистив її? Чиїми це могутністю і заступництвом діти ваші в яничарах не служать, а жінки в паскудні гареми не викрадаються? Хто застеляє пустки, закладає міста і села, споруджує храми Божі?…

Тут голос Скшетуського ставав усе гучнішим і гучнішим, а Хмельницький, похмуро втупившись у чвертка горілки, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, наче сам із собою боровся.

– Так хто ж вони? – продовжував пан Скшетуський. – Із німців сюди прийшли чи з Туреччини? Чи не кров це від крові, не плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо воно так, тоді горе тобі, гетьмане, бо ти молодших братів на старших піднімаєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Нехай і погані вони, нехай навіть усі – а це не так! – нехтують закони, глумляться над привілеями, так їх же Богу в небесах судити, а на землі сеймам, але не тобі, гетьмане! Бо хіба можеш ти поручитися, що між вашими підряд самі праведники? Хіба ніколи ви не согрішили, хіба маєте право кинути камінь у чужий гріх? А вже коли ти в мене допитувався, – де вони, мовляв, привілеї козацькі? – так я відповім тобі: не королята їх розірвали, а запоріжці, а Лобода, Сашко, Наливайко і Павлюк, про котрого брешеш, що його у мідному бику було підсмажено, бо тобі добре відомо, що так не було! Розірвали їх бунти ваші, розірвали їх смути й набіги, на зразок татарських учинювані. Хто татар у землі Речі Посполитої пускав, аби потім на зворотному шляху на обтяжених награбованим здобичі заради нападати? Ви! Хто – Господи! – народ свій християнський, своїх, ясирами віддавав? Хто найбільші заколотництва затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні хлібороб не вбережуться? Від вас! Хто братовбивчі війни роздмухував, дощенту палив села й міста українні, грабував храми Божі, ґвалтував жінок? Ви, і ще раз ви! Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабунок були дані? Воістину вам більше прощено, ніж віднято! Бо хотіли ми membra putrida[65] лікувати, не відтинати,[66] і не знаю – чи є яка-небудь держава на світі, крім Речі Посполитої, котра б, таку виразку на власних грудях маючи, стільки поблажливості й терплячості виявила! А яка вдячність за все це? Ось він спить, твій союзник, але Речі Посполитої ворог заклятий; твій приятель, але супостат хреста і християнства, не королик українний, але мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але ж він тобі надалі володарем буде, йому стремено триматимеш!

вернуться

64

плід (лат.).

вернуться

65

частини тіла, що гниють (лат.).

вернуться

66

Історичні слова Жолкєвського. (прим. авт.)

40
Перейти на страницу:
Мир литературы