Гельдерлін та сутність поезії - Хайдеггер Мартин - Страница 3

Те, що робить людина і чим вона займається, здобуте і заслужене її власним трудом. Однак Гельдерлін підкреслює — “все ж”, тобто він усвідомлює, що це все не зачіпає сутности перебування людини на Землі, не сягає основ людського існування. У своїй основі це існування є “поетичним”. А поезію тепер ми розуміємо як у-становлююче називання Богів та сутностей речей. “Поетично мешкати” означає перебувати у присутності Богів, у близькості до суті речей. Те, що у своїй основі людське існування є “поетичним”, водночас свідчить: як таке, яке установлюють, воно є не заслугою, а даром.

Поезія є не просто окрасою нашого існування, минущим захопленням, екстазом чи забавою. Вона є фундаментом, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний феномен чи “маніфестація” якоїсь “душі культури”.

Основоположна поетичність нашого існування говорить, що поезія — далеко не невинна гра. Однак хіба сам Гельдерлін у наведеному на початку фраґменті не називає поезією “найневиннішим з-поміж занять”? Як це ув’язати із щойно задекларованою сутністю поезії? Тепер саме час повернутися до відкладеного напочатку запитання. Спробуймо відповісти на нього, розглянувши сутність поезії й поета водночас.

Спочатку виявилося, що сферою, у якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми повинні були б визначати, виходячи з сутности мови. Однак із наших подальших міркувань випливає, що поезія — це у-становлююче називання буття та сутностей усіх речей, — тобто не якесь довільне висловлювання, а саме таке, яке витягає на яв усе, про що ми потім щодня розмовлятимемо й сперечатимемось. Тому мова не є матеріалом, який застає поезія, щоб його потім обробити — саме поезія робить мову можливою. Поезія є прамовою історичного народу. А тому ситуація насправді цілком протилежна тій, якою від початку здавалася: сутність мови слід розуміти виходячи із сутности поезії.

Основою людського існування є мовлення; мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія як становлення буття. Мова з різних причин є “найнебезпечнішим з-поміж благ”. Тобто поезія є найнебезпечнішою справою — і водночас “найневиннішим з-поміж занять”.

Тільки охопивши ці дві дефініції у їхній єдності, можемо зрозуміти сутність поезії у всій її повноті.

Однак чи справді поезія є справою настільки небезпечною? Перед тим, як вирушити у останню подорож до Франції, Гельдерлін пише до приятеля: “О друже, світ лежить переді мною світліший і серйозніший, ніж будь-коли! Мені подобається те, що просто відбувається; мені подобається, як тепер, влітку “старий святий отець спокійною рукою струшує з червонястих хмар благословенні блискавиці”. Тому що саме цей знак я вибрав для себе з-посеред усього, у чому для мене може проявитися Бог. Раніше я міг радісно волати про нову істину, про те, що я краще зрозумів щось із того, що є над нами і довкола нас, тепер я боюсь, чи не станеться зі мною врешті-решт те, що сталося із старим Танталом, якому Боги дали більше, ніж він міг перетравити”.

Поет виставлений під блискавиці Бога. Про це йдеться у вірші, який я вважаю поезією найчистішою, що показує саму сутність поетичного. Вірш розпочинається словами:

У останній строфі говориться:

А роком пізніше, повернувшись до рідної домівки, вже потьмарений божевіллям Гельдерлін пише до того ж приятеля, згадуючи своє перебування у Франції: “Мене раптом охопила стихія, вогонь неба і смирення людей, їхнє життя у природі, їхні обмеженість і пересит — я можу сказати про себе, як про героя: мене вразив Аполлон”. Надмірна ясність штовхнула поета у темряву. То чи ж потрібні інші свідчення щодо небезпеки, яка таїться у цьому “занятті”? Цією долею усе вже сказано. Що, як не її передчуття, звучить у словах з його “Емпедокла”:

І все-таки “поезія є “найневиннішим з-поміж занять”. Гельдерлін пише ці слова не тільки, щоб заспокоїти матір — він знає, що цей невинний, зовнішній бік справи співвідноситься з сутністю поезії, як прірва й вершина. Але як міг би поет реалізувати такий небезпечний дар, а потім зберігати його, коли б не був “викинутим” (“Емпедокл”) з буденности і захищеним від неї ілюзією невинности свого заняття?

Поезія нагадує гру, проте нею не є. Гра об’єднує людей, але у ній кожен забуває про себе. Натомість у поезії людина зосереджується на самих основах власного існування. При цьому вона досягає спокою; але не спокою бездумної бездіяльности, а такого, що не знає меж; такого, у котрому й далі живуть усі сили й зв’язки.

Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем. Насправді ж усе якраз навпаки: дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням. Чудово розуміючи це, Пантея говорить товаришці (про Емпедокла):

Сутність поезії скидається на марево. Однак то вона сама собі надає такої непевної, ілюзорної форми. І це при тому, що досить міцно закорінена у землі. За своєю сутністю вона є становленням, закоріненням у землю.

Звичайно, будь-яке становлення є справою свободи, а тому Гельдерлін пише: “Вільні, як соколи, будьте, поети”! Але ця свобода не є необмеженим свавіллям чи капризом; свобода поета — це найвища необхідність.

Поезія, як поставлення буття, обмежена двояко. Лише маючи перед собою цей її найсокровенніший закон, ми можемо охопити всю її сутність.

Поетична творчість є первинним називанням Богів. Однак слово поета отримує нарікаючу силу лише тоді, коли Боги самі мовлять про нас. Але як мовлять Боги?

Оповідь поета відчуває ці знаки, щоб потім переказати їх своєму народові. При цьому поет не лише бере, але й дає. Уже у “першій ознаці” він спостерігає сповнене і сміливо одягає його у шати слова, щоб говорити про відкрите. Так

Становлення буття обмежене знаками Богів. Водночас слово поета є лише тлумаченням “голосу народу”. Так Гельдерлін називає оповіді, у яких зберігається пам’ять народу про його приналежність до цілісности буття. Однак часто цей голос заникає, слабне, і взагалі — він не може висловити того, що справді потребує тлумачення. Вірш під назвою“Голос народу” дійшов до нас у двох версіях, що відрізняються останніми строфами, які, однак, доповнюють одна одну. У першому варіанті закінчення звучить так:

А у другому: