Выбери любимый жанр

Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 41


Изменить размер шрифта:

41

— Час минає, Нініель! Ходімо! Час іти. Якщо дозволиш, я проведу тебе.

Тоді вона мовчки підвелась, узяла його за руку, і вони перейшли міст, і подалися стежкою вниз до Переправ через Тейґлін. Ті, хто бачили, як вони, наче тіні, рухаються в темряві, не знали, що то за пара, й усім було байдуже. А коли Брандір і Нініель уже трохи пройшли повз мовчазні дерева, з-за Амон-Обелу зійшов Місяць і лісові галявини залило сіре світло. Тоді Нініель зупинилась і спитала Брандіра:

— Хіба це та дорога?

А він відказав:

— Котра? Настав кінець надій Бретілу. В нас немає іншої дороги, крім як рятуватися від дракона й тікати чимдалі від нього, поки є ще час.

Нініель глянула здивовано і мовила:

— Хіба ти не запропонував провести мене до нього? Ти обдурив мене? Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком, — я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати? Чини, як хочеш, а я мушу поспішати.

Брандір якусь мить простояв, здивований, а вона вже квапливо йшла геть; і він гукнув їй услід:

— Зажди, Нініель! Не йди сама! Ти не знаєш, що там зустрінеш. Я піду з тобою!

Та вона не зважала й ішла так, ніби кров її, до того часу холодна, розпалилась; і, хоча Брандір силкувався наздогнати її, небавом зникла з його очей. Тоді він прокляв власну долю та власну слабкість, але не повернув назад.

І от майже повний місяць білів на небі, й Нініель, яка спускалася з узвишшя до прибережної землі, здалося, ніби вона пам'ятає її та боїться. Вона-бо наблизилася до Переправ через Тейґлін, і попереду бовванів білястий у місячному світлі Гауз-ен-Еллет, і чорна тінь перерізала його; і від кургану напливав нестерпний жах.

Тоді вона повернулася, скрикнувши, і помчала на південь уздовж ріки, і, біжучи, скинула плаща, мовби прагнучи позбутися темряви, що чіплялася за неї. Попід плащем її одяг був цілком білий, і, женучи поміж дерев, вона сяяла в місячному світлі. Такою Брандір, стоячи вгорі на схилі пагорба, і побачив її, а тоді повернувся, щоби, коли вдасться, виступити їй навперейми. Щасливий випадок допоміг йому знайти вузьку стежину, якою перед тим користався Турамбар і яка, відходячи від битого шляху, стрімко спускалася на південь до ріки, тож нарешті він знов опинився позаду неї. Та хоч як гукав, вона не зважала чи не чула і небавом укотре випередила його. Так ото вони й наближалися до лісів побіля Кабед-ен-Арасу, місця Ґлаурунґової агонії.

Місяць котився південною стороною неба, де не було жодної тіні хмаринки, світив холодно та ясно. Діставшись до межі руїни, яку вчинив Ґлаурунґ, Нініель угледіла там його тіло, і драконове черево сіріло у блиску місяця; а поруч нього лежав чоловік. Тоді, забувши про страх, вона побігла поміж уламків і жаровиння, і добігла до Турамбара. Він лежав на боці, меч виглядав із-під нього, а обличчя його у білому світлі здавалося блідим, наче смерть. І Нініель припала до нього, плачучи, і поцілувала, і їй причулося, ніби він ледь-ледь дише, проте вона подумала, що це — ошуканство марної надії, адже був він холодний, не поворухнувся і не відповів їй. Вона ж пестила коханого, і побачила почорнілу, мовби обпалену, руку, і обмила її слізьми, і, відірвавши довгу вузьку смужку від одежі, перев'язала рану. Але і при її дотику він не поворухнувся, і вона поцілувала його ще раз, і голосно викрикнула:

— Турамбаре, Турамбаре, повернися! Почуй мене! Прокинься! Це Нініель. Дракон мертвий, мертвий, і тільки я одна тут, побіля тебе!

Відповіді не було. А той крик почув Брандір, бо й він уже підійшов до краю руїни і саме хотів наблизитися до Нініель, однак зупинився та завмер. Коли Нініель скрикнула, Ґлаурунґ ворухнувся востаннє, і дрож пробігла його тілом, і в щілинах розплющених лиховісних очей зблиснув місяць, і, затинаючись, дракон промовив:

— Вітаю тебе, Ніенор, донько Гуріна. Перед смертю ми зустрілися знову. Радій же, бо ти нарешті знайшла твого брата. Аж тепер упізнаєш його — того, хто завдає удару потемки, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Туріна, сина Гуріна! Та найгірше з його діянь ти відчуєш у собі.

Тоді Ніенор сіла, мов оглушена, Ґлаурунґ же сконав; і з його смертю спала з неї завіса злого генія, і пам'ять її потроху почала прояснятися, день по дню, а все, що відбувалося, відколи вона лежала на Гауз-ен-Еллеті, не забувалося. Тіло її аж здригалося від жаху та муки. А Брандір, який чув геть усе, приголомшений, зіперся на дерево.

Тоді зненацька Ніенор зірвалася на ноги, постояла, біла, як примара в місячному світлі, подивилася на Туріна і скрикнула:

— Прощавай, о двічі улюблений! Турін Турамбар турун'амбартанен: Владарю Судьби, судьбі підвладний! О щасливий, бо мертвий!

Тоді, нетямлячись од горя та жаху, що охопив її, вона чимдуж кинулася тікати звідти; а Брандір подався за нею, перечіпляючись і гукаючи:

— Зачекай! Зачекай, Нініель!

На мить вона зупинилася, глянувши позад себе широко розплющеними очима.

— Зачекати? — скрикнула. — Зачекати? Ти завжди радив чекати. Якби ж то я послухала! Тепер уже пізно. Тепер я не чекатиму вже в Середзем'ї.

І промчала повз нього.

Хутко дісталася вона краю Кабед-ен-Арасу, постояла там, дивлячись на шумливу воду, і крикнула:

— Водо, водо! Прийми Нініель-Ніенор, доньку Гуріна; Скорботну, Скорботну доньку Морвен! Прийми мене й віднеси до Моря!

Сказавши це, кинулася вниз — білий спалах, заковтнутий темним проваллям; крик, загублений у ревищі ріки.

Ріка Тейґлін і далі котила собі води, та Кабед-ен-Арасу не стало: Кабед-Наерамартом, Стрибком Жахливої Судьби, нарекли його відтоді люди; бо жоден олень уже не перестрибував через ріку в тому місці, всі живі істоти уникали тієї місцини, і жодна людина не ступала на ті береги. Останнім із людей, хто подивився в темряву того провалля, був Брандір, син Гандіра, і той відвернувся з жахом, бо серце його завмерло, і, хоча він тепер ненавидів власне життя, здобути там бажаної смерті не спромігся. Тоді думка його звернулася до Туріна Турамбара, і він скрикнув:

— Ненавиджу я тебе чи жалію? Однак ти мертвий. Мені немає за що дякувати тобі, загарбнику всього, що я мав чи міг би мати. Але мій народ у боргу перед тобою. І моєму люду належить про все дізнатися від мене.

Тож, накульгуючи, він повертався до Нен-Ґіріту, з тремою обминаючи те місце, де лежав дракон; і, знову видираючись стрімкою стежкою, зустрів чоловіка, котрий визирав із-за дерев і, побачивши його, відсахнувся. Та Брандір помітив те обличчя в мерехтінні спадного місяця.

— Гей, Дорласе! — гукнув він. — Що ти можеш розповісти? Як тобі вдалося зостатися живим? Що з моїм родичем?

— Не відаю, — приглушено відповів Дорлас.

— Якось дивно виходить, — мовив Брандір.

— То знай же, — сказав Дорлас, — Чорний Меч хотів, аби ми перейшли вбрід бистрину Тейґліну, ще й потемки. Хіба дивно, що я не зміг? Я значно перевершую багатьох у мистецтві володіння сокирою, та ноги мої — не рівня козячим.

— Отже, вони пішли до дракона без тебе? — мовив Брандір. — А коли він перейшов? Ти ж, напевно, мусив бути десь поблизу та спостерігати, чим усе закінчиться.

Дорлас не відповів, тільки втупився у Брандіра ненависним поглядом. Тоді Брандір усе зрозумів, бо раптово збагнув, що цей чоловік покинув товаришів і потому, позбавлений мужності й жахливо соромлячись, переховувався в лісах.

— Який сором, Дорласе! — сказав він. — Ти винуватець наших нещасть: ти підбурив Чорного Меча, накликав дракона, зневажив мене, штовхнув на смерть Гунтора, а тоді втік, аби скрадатися лісами!

І раптом щось інше спало йому на гадку, і, розгнівавшись, він промовив:

— Чому ж ти не приніс новин? Це те найменше, чим ти міг би спокутувати твій учинок. Якби ти зробив це, Володарка Нініель не мусила би шукати вістей самотужки. їй у жодному разі не можна було бачити дракона. Вона могла би жити. Я ненавиджу тебе, Дорласе!

— Угамуй твою ненависть! — відказав Дорлас. — Вона така сама недолуга, як і твої поради. Як на мене, то нехай би прийшли орки і повісили тебе, мов опудало, у твоєму власному саду. Тобі слід називатися відступником!

41
Перейти на страницу:
Мир литературы