Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 13

Дев'ять років прожив Турін у чертогах Менеґрота. Серце його та думки постійно линули до рідних, й уряди-годи він одержував звісточки про них, собі на втіху. Бо щойно випадала нагода, Тінґол відряджав посланців до Морвен, і вона переказувала синові вітання. Так Турін довідався, що материне становище трохи покращало і що сестра Ніенор зростає красунею, цвітом сірої Півночі. Турін теж міцнів тілом, аж поки дорівнявся найрославішим серед людей, значно перевищивши ельфів Доріату. А сила його та відчайдушність уславилися по цілому володінні Тінґола. У ті роки син Гуріна здобув чимало знань, уважно дослухаючись до історій прадавніх днів і до оповідей про визначні діяння минувшини, і став глибокодумним та ощадливим у мовленні. Белеґ Міцнолукий часто приходив по нього до Менеґрота, потім забирав кудись далеко-далеко і навчав розуміти ліс, стріляти з лука та (це хлопцеві подобалося найбільше) вправлятися з мечем. А от до ремесел Турін виявився менш удатним, бо повільно опановував власну силу й іноді нетерплячим ударом псував зроблене. Загалом, виглядало так, ніби фортуна була до нього не вельми прихильна, позаяк задумане часто вдавалося кепсько, а бажане діставалось іншому. Навіть дружба давалася Турінові нелегко: він був невеселий, рідко сміявся, гейби тінь нависла над його юністю. А втім, ті, хто добре знав сина Гуріна, любили та поважали його, і вони вшановували його як вихованця Короля.

Та був один доріатець, котрий заздрив Турінові в усьому. І що ближчала зрілість одного, то примножувалася заздрість іншого. Звали його Саерос. Пиха змушувала Саероса ставитися зверхньо до всіх, кого він вважав нижчим од себе за станом і вельможністю. Він товаришував із менестрелем Даероном, бо і сам був здібний до співу, та не любив людей, а найменше — родичів Берена Однорукого.

— Чи не дивно, — казав він, — що ця земля прийняла чергового виплодня тієї нещасної породи? Хіба той, перший, не досить нашкодив Доріату?

Тому він зиркав спідлоба на Туріна та на все, що робив юнак, і пащекував про нього навсібіч. І слова його були хитрі, а злобу ховав він під маскою. І допіру зустрівшись із Туріном сам на сам, він говорив із ним зверхньо, відкрито виявляючи неповагу та дедалі більше йому докучаючи. Попервах юнак відповідав на лихі слова мовчанням, адже Саероса шанував народ Доріату, а крім того, він був радником Короля. Та мовчанка Туріна тільки ще більше розпалювала Саероса.

Тогоріч, коли Турінові виповнилося сімнадцять, горе знову напосілося на нього: в той час із дому перестали надходити будь-які вісті. Влада Морґота щороку зростала, і тепер уже цілий Гітлум, од краю до краю, накрила його тінь. Морґот, без сумніву, добре знав про діяння народу та роду Гуріна, тож на короткий час дав їм спокій, аби сповнити власний задум.

Тепер же, наполегливо прямуючи до мети, наказав ретельно стежити за всіма можливими переходами в Тінистих Горах, тому ніхто не міг ані вийти з Гітлуму, ні ввійти туди, хіба наражаючи себе на страшну небезпеку. Крім того, довкола витоків Нароґу і Тейґліну та при верхів'ї ріки Сіріон роїлись орки. Тож настав час, коли посланці Тінґола просто перестали повертатись, і він не посилав уже нікого на вірну смерть. Королеві завжди була огидною сама думка про те, що хто-небудь блукатиме поза безпечними кордонами, тому, зважившись послати своїх людей у небезпечну путь до Морвен у Дор-ломін, він виявив щонайбільшу прихильність до Гуріна та його роду.

Тепер у Туріна мовби камінь лежав на серці, бо він не знав, яке нове зло задумав Морґот, і боявся, що лиха доля вже спіткала Морвен і Ніенор. Тож день у день сидів він мовчки, розмірковуючи про загибель Дому Гадора та людей Півночі. Однієї днини враз підвівся і подався шукати Тінґола, і знайшов його, коли той сидів побіч Меліан попід Гірілорном — славетним буком Менеґрота.

Тінґол глянув на Туріна і зчудувався, бо перед ним постав не годованець, а незнайомий муж, високий, темноволосий, із глибокими темними очима на блідому обличчі, суворий, гордий і мовчазний.

— Чого ти бажаєш, названий сину? — запитав тоді Тінґол, передчуваючи, що Турін не проситиме дріб'язку.

— Кольчугу, меча та щита, які би пасували моїй поставі, володарю, — відповів Турін. — І ще, з твого дозволу, я хочу взяти Драконів Шолом моїх отців.

— Усе це ти одержиш, — мовив Тінґол. — Одначе зізнайся, що за потреба змусила тебе просити цієї зброї?

— Потреба мужа, — відказав Турін, — і сина роду, який слід уславити. А ще мені знадобляться звитяжці-соратники.

— Я надам тобі місце серед моїх лицарів меча, бо саме меч довіку буде твоєю зброєю, — промовив Тінґол. — Випробуй себе у війні на узграниччі, якщо жадаєш того.

— Моє серце поривається по той бік кордону, — сказав Турін. — Я прагну радше наступати на недруга, ніж захищатися.

— Тоді вирушай один, — мовив Тінґол. — Керуючись тільки власною мудрістю, звик я вирішувати, чи братиме участь мій народ у війні з Анґбандом, Туріне, сину Гуріна. Тому жодна збройна сила Доріату не вступить у бій ані зараз, ані в інший час, якого сягає моє передбачення.

— І все ж ти вільний піти, якщо хочеш, сину Морвен, — сказала Меліан. — Пояс Меліан не завадить відходу того, хто ввійшов із нашого дозволу.

— Хіба тільки мудра порада зупинить тебе, — докинув Тінґол.

— Що ж ти порадиш, володарю? — запитав Турін.

— Постава видає в тобі мужа, вже нині вельможнішого за багатьох інших, — відповів Тінґол, — але, допоки ти не досягнув повного розквіту зрілості, написаного тобі на роду, терпи, випробовуй і тренуй власну міць. Отоді, можливо, тобі вдасться уславити твій рід. І все ж мала надія на те, що одна-єдина людина спроможеться завдати шкоди Темному Володареві інакше, ніж допомагаючи ельфійським володарям якомога довше тримати оборону.

Тоді Турін сказав:

— Берен, мій родич, спромігся на більше.

— Берен і Лутіен, — поправила його Меліан. — Але ти чиниш надто сміливо, розмовляючи так із батьком Лутіен. Думаю, твоя доля не злетить аж так високо, Туріне, сину Морвен. Хоча велич і справді криється в тобі, а доля твоя переплетена з долею ельфійського народу в біді й у щасті, проте остерігайся себе, якщо занесеться на біду.

Помовчавши трохи, вона заговорила до нього знову і сказала так:

— Тепер іди, названий сину. І прислухайся до поради Короля — вона-бо завжди мудріша за те, що підказує тобі власне єство. Одначе не думаю, що ти довго проживеш із нами в Доріаті, досягнувши зрілості. Якщо ж у прийдешні дні згадаєш ці слова Меліан, вони підуть тобі на користь: бійся і холоду, і полум'я серця твого — натомість, коли зможеш, учися терплячості.

Потому Турін уклонився й пішов геть. А небавом одягнув Драконів Шолом, узяв до рук зброю, вирушив до північного узграниччя і там приєднався до ельфійських воїнів, котрі вели неперервну війну з орками й усіма слугами та сотворіннями Морґота. Так, щойно діждавши закінчення отроцтва, Турін випробовував силу та мужність; і, пам'ятаючи про кривди, завдані його роду, юнак не мав рівних у відвазі й зазнав численних поранень списами, і стрілами, і кривими лезами орків.

Але жереб оберігав Туріна від смерті, тож у лісах пішов поголос, наче знову з'явився Драконів Шолом із Дор-ломіну. І поголос отой почули далеко за межами Доріату. І багато хто дивувався, кажучи:

— Хіба дух людини може повернутися після смерті? Чи Гурін із Гітлуму і справді зумів вирватися з пекельних задвірків?

На той час лише один із прикордонників Тінґола володів зброєю майстерніше за Туріна, і був то Белеґ Міцнолукий. Белеґ і Турін пліч-о-пліч зустрічали всі небезпеки і разом сходили дикі ліси од краю до краю.

Так минуло три роки, впродовж яких Турін рідко навідувався до чертогів Тінґола і не дбав уже ні про власний вигляд, ані про вбрання: мав нечесане волосся, покривав кольчугу сірим, пошарпаним негодою плащем. Але третього літа сталося так. що по досягненні двадцяти років Турін, жадаючи відпочинку та потребуючи хорошого зброяра, несподівано з'явився в Менеґроті й одного вечора зайшов у залу. Тінґола там не виявилося, бо він разом із Меліан саме був у зеленому лісі — так любив Король потішити себе в розпал літа. Виснажений дорогою, поглинутий думками, Турін навмання обрав собі місце. На біду, він сів на лаву поміж старійшинами королівства якраз там, де зазвичай сидів Саерос. Отож, припізнившись і побачивши на своєму місці іншого, Саерос розгнівався, бо подумав, що Турін учинив так через гординю, щоби зумисне образити його. І гніву не зменшило те, що решта присутніх не докоряла Турінові, а прийняла його гостинно — як гідного їхнього товариства.