Сповідь - Шевчук Валерий Александрович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая

І все— таки не все я зрозумів із того, що мене турбувало. Про це я вже подумав, знову діставшись до своєї ями і слухаючи, як підтискає мені голод живота. Отоді й почув тихий голос, який прошептав мені на вухо. «Стань на шляху вибору, -сказав мені голос, — і забудь свої непоштиві до Чорного Чоловіка думки. Дві долі тобі суджено: одна вовча, а друга людська, і від тебе самого залежить, у якій шкурі тобі жити. Хочеш знову стати людиною — передай своє прокляття іншому, а ні — вікуй у вовчій зграї. Я тебе зараз навчу цієї простої науки, бо так чинили всі до тебе, хто не хотів жити вовкулакою. У житті людському буває один мент, — сказав голос, — коли вона звільняється від захисту неба, тоді вона, хоч і в одежу вбрана, а гола, хоч сильною себе чує, а безпомічна. Знайди такого чоловіка, байдуже хто він буде, і віддай йому те, чим наділили тебе».

Я заціпенів. Цей дивний голос сказав щось таке небувале, щось таке зрозуміле: он воно що! Значить, був хтось третій у тому, що зі мною сталося, і цей третій десь спокійно жує зараз у теплій домівці хліб. Той третій тішиться життям і в думках не кладе, що хтось мучиться у напівзасипаній снігом ямі.

«Звісно, той третій є, — тихо сказав голос. — Але не те я хочу тобі сказати. Людина не повинна вириватися зі своєї шкарлупини. Тільки в ній її єдиний спокій і криївка, бо глибоко беззахисна вона перед небом. Хай не втручається у віковічну боротьбу неба і землі, хай не стає на прю — не зможе вона розібрати, де воїни неба, а де землі. Хай знає свої маленькі клопоти, свій світець, здобуває собі їжу і чубиться з такими ж, як сам».

Ці слова мене схвилювали. Хотів відповісти, заперечити, запитавши, чи ж не жив я так, як вчить мене той голос? Чи ж хотів я втручатися г боротьбу неба й землі? Мені накинуто це прокляття силою — не хотів я такого змагання й такої долі. '

«Зараз, зараз ти все зрозумієш, — захихотів голос, — нічого складного у цьому нема. Просто треба збагнути, що дитиною і юнаком людина живе не в світі, а в передпокої до нього. Отож, коли вона хоче безболісно вписатись у світ людей, вона повинна взяти на свої плечі болячки світу. У вас навіть приказка є: убравсь між ворони, то й каркай, як ворона. Між попами — піп, між дяками -дяк, між вовками вий по-вовчому, між свинями хрюкай по-свинячому. Тямиш, про що я кажу?»

Голос знову захихикав, тоненько й підступненько, ніби знущався з мене. І переді мною раптом ніби заслона відслонилася. Там, у містечку, де мешкав, я тільки вдавав, що живу по-справжньому, а на ділі й «е жив. Навіть ті лихі вчинки, які чинив, я вдіяв тому, що хотів перед світом замаскувати свою до нього непричетність. Насправді ж вибору не зробив. Ось чому я став обранцем Чорного Чоловіка, ось за віщо терплю муки в цій ямі?

«Так, — прошепотів голос. — Переможи свого ворога. Бо коли не переможеш його, він переможе тебе. Коли не забереш у нього багатства й добра, він зміцніє й забере його в тебе. Стань міцно на ноги, коли хочеш бути в житті паном — нещадний будь. Коли ж не можеш — як трава живи. Тільки той має значення у світі, хто має силу й уміє примусити інших себе боятися».

— А коли я не захочу вчинити так, як учиш мене, голосе? — спитав напрямки я.

Але голос мені на те не відповів. Тоді я знову побачив, як плететься по землі клубінь густого туману, і пахне той туман чи сіркою, чи тютюном.

— Чому ховаєшся од мене? — голосно вигукнув я. — Хочу бачити того, з ким розмовляю!

Він дивно всміхається, цей Чорний Чоловік. Полискує зубами, нітрохи не закуреними, хоч не виймає з рота цибуха, а я вже не в ямі, а стою на узліссі й дивлюся на своє містечко, аж сльозять мені очі. Он воно, мирне й спокійне. Так просто тягнуться до неба дими з коминів, так просто світліють хати. По дорозі їде на возі чоловік, коні біжать весело, бо відчули домівку. Біля міських воріт стоїть, опершись на мушкета, козак, його синій однострій світиться на сніговому тлі. Місто оточене парканом, перед ним рів та вал, видніється дерев'яний замочок, який уже ні від кого не оборонить, такий він ветхий. Але над містом він панує. Я вирізняю дім сотенної канцелярії із зеленим, переділеним навпіл дахом, вранці туди приходять міський отаман, сотник і канцеляристи. Я бачу корчми й крамнички, з яких визирають купці; онде козаки-компанійці ведуть до канцелярії зловленого злодія; двоє сусідів підійшли до урядового будинку, вони посварилися і хочуть, щоб їх розсудили. Біля сотникової садиби запрягають у пишний ридван коней, коні ситі й лискотять вгодованими боками; чути покрики візниць і конюхів. Цей світ до болю знайомий мені, і я його не так бачу, як уявляю. Дивно мені стає дивитися на все те, дивно, бо я завжди дивився на світ просто. Мені здавалося, що все у волі людській — бути добрим у світі чи лихим. Мені здавалося, що й грішникові очиститися від скверни — річ так само проста. Здається, мав я погані очі, бо не бачив тієї невидимої сітки, котра той світ покриває. Не бачив, як борсаються у тій сітці люди, ніби зловлена риба, і не відав, що сіткою є сам світ. Я відступаю від нього, рідного міста мого, бо мені раптом страшно стало. Страшно від того, що здобув змогу повернутися в нього, а ще страшніше, що не відаю, чи зможу те учинити.

• Предыдущая
• 29/55
• Следующая