На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович - Страница 22
- Предыдущая
- 22/71
- Следующая
— Видить бог, — прошепотів Прохор, — я хотів пригріти того чоловіка. Хотів його своїм зробити, щоб він полюбив мене. Видить бог, ніхто ніколи мене в цьому світі не любив…
В його ногах уже лежав третій пришелець і, як ті, попередні, просив у нього солі.
— Що це ви завзялися із тією сіллю? — спитав Прохор.
— Велику нестачу у ній маємо, — сказав прохач, і, хоч був це старий, поморщений, аж почорнілий від сонця та горя чоловік, бачив перед собою Прохор чудової вроди молодця.
— Хто тобі сказав, сину, що в мене сіль є? — спитав Прохор завчено і насторожився, щоб не пропустити й слова з відповіді.
— Ваш слуга Лазар, — сказав пришелець.
Тоді Прохор подумав, що недаремно його слуга Лазарем назвався.
— В гною і рубищі лежав він біля мого порога, і я майже не зважав на нього, — сказав Прохор.
— Велике горе він пережив…
— Де ти його зустрів?
— Він ходив по вулицях і розмовляв із людьми. Він і зі мною спинився поговорити. Сказав, що ви добрий і милостивий і що сіль у вас є.
— Це недобре він учинив, — пробурмотів Прохор. — Взнає про мою сіль князь і забере все до дрібки. Прийде до мене ігумен і спитає, чому ховаю я у себе сіль і де її дістав?
— А де ви її дістали? — спитав зацікавлено прийшлий.
— Де її дістав, знаю сам, — відказав Прохор і пішов, щоб винести прибульцеві солі.
— Тільки язика за зубами тримай, — попросив він несміло. Після того приклався до іншого слоїка, і світ його із барвистого став чорний. Стояло в чорному небі сіре сонце, трава і квіти втратили барви, синє повітря стало оксамитно-непроглядне, а чорногуз не тільки чорні плями мав на тілі, а почорнів від голови до п'ят. І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний — чорногуз.
— Нема добра у світі, — бурмотів Прохор. — Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають — хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.
Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.
— Ким ти був до чернецтва, брате? — спитав він у Прохора.
— Сином багатих батьків, — сказав Прохор. — То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.
Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.
— Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?
— Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.
— Дуже сутужно тепер із сіллю, — мовив Єремія.
— Тут, де моя келія, льох був, — сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. — Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!
Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.
— Можеш мене не боятися, — сказав він. — Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.
Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на» нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.
Вони таки прийшли. Гримали важким обув'ям і кидали хижим оком по келії.
— Що це? — сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.
— Настої на травах, — сказав незворушно Прохор.
— Де твоя сіль?
— Нема в мене солі, — сказав смиренно Прохор. — Є тільки попіл.
Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.
— Це теж попіл, отче? — зареготався він.
Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.
— Тут є льох, — сказав один із слуг і відкинув ляду. — Бочки…
— Там попіл у тих бочках, — сказав спокійно Прохор.
— То ми цей попіл і заберем, — показав зуби отрок.
Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища — прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони -, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.
— Помовч, діду, — люто сказав отрок. — Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.
Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.
Слуги тим часом вантажили бочки. Були ті із забитими денцями і залегкі як для солі. Підкотило кілька підвід, і бочки поскладали на них. Насамкінець отрок підійшов до старого і линув йому в обличчя води.
Прохор розплющився. Все довкола було бліде і вицвіле,.начебто повите світлою і прозорою тканиною. Він слухав гримкіт підвід за дверима і здивовано вдивлявсь у стелю. Замість стелі побачив бліде вицвіле небо і вицвіле сонце, що розсипало довкіл біле проміння. Почув шелест листя й упізнав, що лежить він у білому саду із білим листям.
Він сів, і йому тонко заболіло в переніссі.
— Так тут болить, — сказав він Єремії, який допомагав йому звестися.
— Забрали вони твою сіль, — усміхнувся Єремія.
— То не сіль була, — кволо відказав Прохор. — Попіл то…
- Предыдущая
- 22/71
- Следующая
