Выбери любимый жанр

Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 44


Изменить размер шрифта:

44

Стояв і дивився на вогонь. Той спалахував і знову пропадав, розстеляючи довкола їдкий туман. Палили вже й на сусідніх вулицях; дим починав підійматися вище будинків. Мухи хмарою погнали над головою страннього, і він провів їх майже веселим поглядом.

Відтак відчув піднесення. Стрепенувся і майже побіг, дзвінко стукаючи патинками по бруці.

— Виходьте, хто може! — загорлав він, повторюючи глашатаїв. — Паліть, що можете, і хай більше буде диму!

Але вулиця, на яку він потрапив, не відповіла на крик, і він рвонувся у найближчі двері, з яких витік уже застиглий вапняний потік. Будинок аж гув од мух, наче вулик, і странній похапливо почав збирати шмаття. На вулиці складав багаття і кресав вогонь. Дим слався за ним, ніби він його розсівав од себе; біг далі й немов волочив за собою димові пасмуги. Ця робота принесла йому незвідану радість, в горлі клекотіло, виплескувалося щось схоже на сміх, а коли горлав на порожній вулиці, повертаючись до вибитих вікон, відчував, що росте. Знову вскакував у будинки, викидав на вулицю, що потрапляло на очі і що могло диміти, і знову тягнув за собою дим.

Його власна одежа була потріпана й закурена. Де-не-де диміла й вона, але странній на те не зважав. Звільняв криком горло і знову біг. Біг і палив, задимлював вулиці і димів сам, ніби й собі збирався перетворити в палахке багаття.

— Гей, хто живий! — горлав він, набравши повні груди повітря. — Задимлюйте місто! Зникнуть мухи у місті, зникне й мор!

Часом на його погук з'являлися й люди, тоді він не затримувався тут, а мчав далі. Обличчя його стало сіре від налиплої на нього куряви; був захоплений до шаленства. Здавалося, величезну пожежу творив, завзявшись стерти місто з лиця земного. Завзяття додавало йому сили, і не знав він ні втоми, ні потреби відпочинку. В грудях йому клекотіло й хлепотіло, і він вихлюпував той клекіт сміхом, що вряди-годи виривався з нього.

Дим наповнював місто. Странній збагнув, що не він сам творить його, що таких паліїв з'явилося на вулицях чимало — всюди, куди потикався, скручувалися й простелялися над бруком сизі пасма. Часом змигували в тумані якісь постаті — всіх охопило однакове збудження. На околицях, де було більше дерев'яних будинків, перестаралися — стало видно першу пожежу і вдарив на ґвалт дзвін. Але це було майже так само, як при облозі, коли випалювали передмістя, і на те ніхто не зважав.

Дим виїдав очі, і сльози котилися по обличчі страннього так само, як по обличчях інших паліїв. З криниць діставали воду, і притьма мчали туди, де вогонь починав входити в силу.

Странній теж знайшов цебро, зачерпнув воду із струмка, що тік через місто, відтак біг по вулиці й розливав її по багаттях.

Диму стало вже так багато, що почав заповнювати порожні кам'яниці, виходив із вуличних виямів і висів над дахами. Місто спалювало себе, як вічний птах Фенікс, щоб наново відродитися.

Десь у димовому тумані так само невтомно мотався моровий-бурмистер — це він керував усім цим. Під ту хвилю не було ні панів, ні слуг, ні бідних, ні багатих. Були тільки юрливі тіні, які здобулися на гострий спалах чину, а відтак поєдналися спільним помислом. Не треба було нікого переконувати чи припрошувати: всі жили однією справою і в одному ритмі. Ніби виконували давній поганський танок: воювали з потворою, котра хотіла їх пожерти. Зіштовхувалися поміж себе, щось завзято кричали і знову розбігалися, щоб підтримати вогонь чи, навпаки, залити його водою.

Сонце висіло серед неба так само нещадно палюче, немов хотіло додати до того і свого вогню — люди бачили його як за заслоною. Вогнища розпікали вулиці ще більше, і люди почали обливати водою вже себе, щоб не спопеліти у цьому пеклі. Мокрі, розпатлані, з гарячкове засвіченими поглядами, бігали вони в димі; тягали воду, розбивали витягнуту з кам'яниць меблю, розбирали загорожі й паркани. Все миттю покривалося вогнем, вода його прибивала, вогонь невдоволено сипів, і дим виповзав з-під накиданого мотлоху, ніби гаддя.

Мухи стояли над містом цілковитою хмарою, не хотіли його покидати, бо надто багато мали тут поживи. Однак не витримували диму й спеки, тисячами падали на брук та покрівлі, на людей і вогнища. Тисячі тисяч чорних цяток обсипали місто, як сухий дощ, а міріади, знявшись угору, наскільки дозволяли їхні крильця, подалися в паніці геть.

Странній спинився, бо безпомильно відчув цей момент. Звів голову, і, хоч тільки й побачив, що закіптюжене небо й сонце, переможний клич вирвався з його горла. Здавалося, він знову здобув своє «я» — був вояком і святкував перемогу.

Його покрик підхопили поруч інші голоси, їх почули на дальтих вулицях, а за якийсь мент усе місто одностайно й гостро посилало в небо радісний погук — всі живі, здорові і хворі. Кожен із них вірив, що мору надходить кінець, тож прокричали славу небові раз, другий і третій, а відтак відчули утому. Сила, якою так нагло закипіли, почала покидати їхні тіла, і вони вперше відчули, що на вулицях нічим дихати. Тому полізли на дахи — кожному тепер хотілося хапнути хоч ковть свіжого повітря.

5

Після того щось приключилося й там, у небі. Вперше з'явилися хмари, ніби отой дим, що пустили вони, піднявся-таки до небес і скупчився там, уперше затуливши сонце. Вперше подув прохолодний вітерець, віщуючи, що за цими хмарами ідуть інші, вологі та густі.

Вони з'явилися за декілька годин і вже покрили небо від краю до краю, пустивши на землю дочасний сутінок. Тільки тоді згадав странній про морового бурмистра. Власне, це й не спогад був, а поклик. Щось прозвучало в його нутрі, ніби почув той самий крик, що й тоді, серед ночі, коли пішов на поблиск Алембекового вікна. Не міг усидіти в порожньому мешканні і знову подався на вулиці.

Все ще куріли вогнища, брук був закиданий головешками і напівзітлілим шматтям. Сині струмені повільно точилися з тих недопалків, заповнюючи весь простір важким духом горілого. Странній ішов, і проймала його незбагненна туга. Ноги повели туди, де стояла аптека, але на його стукіт не відповів ніхто. Стояв супроти дверей і зорів на них. Чекав, щоб почулися знайомі кроки, але довкола було порожньо.

44
Перейти на страницу:
Мир литературы