Мор - Шевчук Валерий Александрович - Страница 15
- Предыдущая
- 15/47
- Следующая
Мусив спинитися — через дорогу перебігали пацюки. Кілька сотень разом, вилаштувані в майже правильні шереги, вони бігли, не Зважаючи на страннього, що покірно дав їм дорогу. Стукали об брук сухими лапками, а коли котрий позирав на страннього, в його очах спалахували червоні іскри.
Вже кілька день ходив він порожній, і кілька день не вгавав біль. Мав би щось обміркувати, але для цього призначав ночі — зараз тільки день у початках. Можливо, шукає собі заспокоєння, а можливо, він, як і моровий бурмистер, ворон у цьому місті, птах, котрий не пізнає льоту. Стрибає по розпеченій бруківці, і йому нестерпно пече підошви.
Він раптом зупинився. Так, це була та сама вулиця, якою йшов чернець Григорій, перш ніж дійти до шинку. Онде й те вікно, звідки обіллято його помиями і звідки принадно всміхнулася до нього шинкарка. Ось і двері, куди він зайшов, — були безживно розхилені. Йому захотілося навідатися туди знову, і він несміливо переступив порога. Вгору тяглися сходи з обламаними перилами, а двері були так само розчинені. Він зайшов у покій, так більно й гостро йому знайомий, — було тут порожньо. Один із столів перекинуто — безпомічно стримів догори ніжками. Замість вікна сяяв світлий квадрат. Кроки лунко відбивалися у порожньому покої, і він раптом насторожився, прислухаючись. Але довкола було тихо, тихо й мертво, аж він позадкував: ставало йому незвідь од чого моторошно. Спустився по сходах і почув з вулиці брязкання зброї — проходила міська сторожа. Він постояв, даючи змогу охоронцям спокійно пройти, і в цей мент йому здалося, що там, за спиною, де був шинок, щось важко й скрушно зітхнуло.
І йому раптом захотілося, щоб і його власне життя почало відкручуватися назад. Щоб знову потрапив він на те бойовисько, звідки пішов, народжений удруге, — хотів побачитися з отим, котрий назвався його побратимом, із Сомком Струсем, якого він так нерозважно на тому бойовиську покинув — була то єдина людина, котра знала, хто він був раніше, й могла про те оповісти.
Знову зітхнуло нагорі, можливо, ходили там порожніми покоями продуви, і його пам'ять відійшла, як і свідомість власного «я», — сльози застигли на очах страннього. Не відав, куди має йти і для чого; зрештою, його власне життя відкручуватися назад не могло. Тоді він уявив самотню людську постать, котра шкандибала серед широкого поля, вщерть закиданого людськими тілами. Меншала й меншала і нарешті стала жучком. Странній дивився на той витвір власної уяви засклілим поглядом — печаль відгукнулась у ньому, як оте зітхання в порожньому домі сіроносого. Отой сухий, жорсткий продув, що гуляє по мертвому домі, котрий приносить на землю нещастя і так само легковажно їх із землі зміта…
Йшов, і йшов, і відчував печію в грудях. Від спеки не було чим дихати, пашіло жаром небо й каміння вулиць, шкіра сохла і струпіла. Небо було блідо-голубе, покрите тонкою курявною завісою, а мушиний дзиск над головою ставав тонкий і пронизливий — проникав і в мозок. Странній волікся порожньою вулицею — луна кроків наздоганяла його. Здавалося, що ходить він отак по колу, міряючи ті самі вулиці. Все навкруги напрочуд знайоме: будинки, вікна, ґанки, церкви й костьоли. Лише часом здибувався з людьми, але ті, побачивши його, ще здаля завертали набік. Лише один безбоязно пішов назустріч, бо зігнувся під величезним лантухом. Лантух був важкий і покривав чоловіка зовсім, виднілися тільки худі, маслакуваті ноги.
Вони стали супроти: чоловік із лантухом і странній. Зоріли насторожені й вивідчі очі, які раптом зокруглилися, — і з-під лантуха вирвався розпачливий зойк. Чоловік дрібно затругився і, не кидаючи ноші, прудко помчався вулицею. Лантух нависав над ним, як велетенський горб, а під ним миготіли цибаті ноги — чоловік скидався на дивоглядного звіра.
Странній присів під стіною. Піт тік йому по лобі й по щоках, мочив розчухране волосся і шию. Здавалося, кожна волосина стала тоненькою рурочкою, з якої стікала вода. Заплющив очі, бо запраг спокою. Отут, у кам'яному царстві, серед мертвого буту, де недавно ще жили люди, з'явилася така тиша, якої не буває н містах. Не чув ні рипіння вікон, ні скімління кішок, ні писку пацюків, що вряди-годи пробігали повз нього зграйками, — здається, готувалися покидати місто, — ні голодного рику собак. Здавалося, каменіє у цій безоглядній порожнечі, і його вже ніхто від того не визволить. Щоб розігнати тишу, скрикнув, як кричав на тому страшному бойовиську, з якого прийшов. Цей крик був — як зойк розбитого у порожньому місті скла: по тому застогнав, як стогнуть сходи під ногами заблуклих, — хотів жити! Слухав хід хвилин, наче сам був великим годинником, бігли вони одна за одною — так біжать по брукові стривожені пацюки. Над головою неозоро розгорталося небо, і на ньому вирізьблювалися химерні витинанки хмар.
Все більше й більше кам'янів і, може, через те запраг чуда. Захотів повернутись у простий світ, коли мав власне «я», коли всі барви та звуки жили тільки для того, щоб звідомляти про небезпеку і радість, коли не існувало глибоких і темних ночей, що тривожать людину, і високих білих днів, які її підносять. Коли існував, зрештою, рідний дім, у який завжди можеш повернутися, знаючи, що матимеш там затишок і добре до себе співчуття. Знав, що не зможе жити, не відчуваючи в собі такого ояснення, і, коли довше не знайде звільнення, йому остаточно випаде закам'яніти на якійсь непорушній, як ця, чужій і висохлій на струп вулиці…
Але він ще мав силу. До того ж знав, що місто не порожнє. Окрім кварталу, куди не пускали заражених моровицею, був ще один — у тому кутку, який оминав. Саме звідтіля неслися п'яні вигуки і вискотіла, аж захлиналася, музика. Там танцювали й пили чоловіки та жінки, обмінюючи все, що мали, на горілку.
Странній поволікся туди. Серед п'яних на нього ніхто не зважатиме — незнайомець, хай і чудний, там не дивина.
Перед ним ліг, немов долоня велета, майдан. На тій долоні, наче в муравлиську, кишіло людьми. Біля стін виладналися пивнички, з яких визирали понурі пики шинкарів із запнутими хустками обличчями. Скидалися від того на сердитих відлюдкуватих псів і вряди-годи гарикали на безгрошівних гуляк. Турляли їх безмилосердно од віконець, а часом висовували супроти і списа.
- Предыдущая
- 15/47
- Следующая
