Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 84
- Предыдущая
- 84/150
- Следующая
— Слухай мене, кохана, — шепотів він. — Ми народжені у світ через випадок: і ти, і я. Ми прийшли сюди насолодитися місяцем та сонцем, росами й деревами… Дозволь, я тобі ще одне чудо покажу…
Вона сиділа на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала галявина з темно-зеленою травою й білими вогниками ромашок. На ній стояв чорний кінь, він голосно заіржав, а тоді метнувся через зелене поле. Підстрибнув угору, вище за дерева, впав на коліна і почав танцювати на задніх ногах. Срібні копита кресали іскри, і сотниківна зачудовано вдивлялася, як перетворюється кінь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготів срібними підборами, застукотіла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тоді впав парубок на землю, і вона впізнала того вужа, що бив її у груди. Зціпила, щоб не закричати, зуби і непевно намалювала перед собою хреста…
Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустиці й печально звідти зорив. Дід викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димі, серед м'якого затишшя пустиці, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотниківни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було сили, його опанувала нудьга. Сотниківна відтрутила його, це він добре зрозумів, але те, що почав він своє життя поразкою, не давало йому спокою. "Їх не зовсім можна зрозуміти, людей, — думав він, — адже я для неї всього себе клав!" — "Треба було взяти її одуром", — майнуло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших.
За вікном ішов дощ, а чорт думав про сон, який побачив після останніх відвідин сотниківни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього і ледве не роздушив. "Мені не заходило на звичайні зальоти, — думав юний чорт, — хотілося розбудити у ній потяг до волі".
— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку, — сказав, попихуючи куривом, дід. — Бо дурний ти і несвідомий…
Зі свого кутка виліз домовик, зачухмарився і сів біля діда.
— Що зі мною буде далі? — сказав він. — Хата валиться, і мені вже до того байдуже стає… Дай-но нюшку! Дід дав тютюну, і домовик голосно чхнув.
— Оце я з малим балакаю, — сказав дід. — Не взяв-таки тої дівки.
"Хіба вона дівка? — смутно думав юний чорт. — Вона красуня, якої світ не бачив".
— Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах. — Чув, як кидався тут уві сні… Не з того боку, певне, танцював…
"Хай би вона була відьма, — думав юний чорт, — тоді б ми й зійтися могли. Або ще простіше: вона дівчина, а я парубок…"
— Хотів її умовити, хе-хе, — захихотів дід. — А в нашому ділі так нічого не візьмеш…
Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистив патичк ом ратицю.
"У світі повинні бути відповідності, — думав юний чорт, — інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття".
— Певне, і в коханні їй освідчувався, — глумливо сказав дід. — Мовляв, я таки чорт, але не чортівська моя любов, хе-хе…
— Я випробовував закон відповідності й гармонії, — сказав юний чорт.
— Що-що? — здивовано вирячив очі дід. — Щось ти заговорюєшся, хлопче… Закон… як ти сказав?
— Закон відповідності й гармонії, — смутно повторив юний чорт. — Я не хотів її дурити…
Вони сиділи в темряві, замислені й похнюплені. Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподівано відчув — щось дивне коїться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повітрі, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справді зникали, наче горів чорний папір. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокійніше. За якийсь час він мав уже саму голову, а замість тіла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тіла. "Як мало я жив, — думав він, відчуваючи, як звуглюється його язик, — і ще нічого не встиг удіяти. Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою — от і учинив я щось негаразд".
По пустиці потягло продувом, і він помітив, що вітер здуває його згоріле на попіл тіло. Лежала на підлозі сама голова. "Хай би лишилася голова, — подумав він. — Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, — попросив він, — я зараз її скажу. Немає ж ніякої рації відходити, коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації…"
Але голова його тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий ступак наліг на пустицю й розтер її на порох. Велетенська істота пронесла вслід за собою хвилі скаженого вітру — вона поспішала. Десь гримнув грім, а навколо задвигтіла земля.
Вранці сотниківну випроводжували в монастир. Її посадили на вистеленого килимами воза, і візниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони їхали довго, здалося сотниківні, кілька років, а може, кілька десятків років бо коли панна витягла з-під килима люстерко, побачила раптом старе обличчя незнайомої жінки.
— Скільки минуло часу, дядьку? — спитала у візниці. Той не відповів, тоді вона торкнула його. Візниця похитнувся і звалився з передка: з витрухлої одежі випав на дорогу давно висохлий кістяк.
Вона, проте, не здивувалася. Зійшла на дорогу, і їй здалося, що побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помітила велетенського чоловіка в білих розметаних шатах — рушив на неї, махаючи в повітрі величезними чобітьми. Світло заливало простір рівномірно й монотонне, від того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обіч шляху. Побачила, як побігли по гілочках швидкі бузкові тіні, і дерева раптом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж їх спопелив.
Тоді сотниківна побачила, що навколо неї згоряє цілий світ, вона впала ниць, але ще зберегла ту мить, коли свідомість нагадує спалах блискавки, яка немов застигла в небі. Пожадно вбирала все, що відбувається, в очі, бо їй раптом стало треба навічно це закріпити: попіл згорілих дерев, попіл згорілої дороги, що скручувалася, ніби зотліла тканина, кілька червоних гір і могутні вихори, що несподівано плюснули на неї. Вона встигла подумати, що все те може відбуватися не поза нею, а в ній самій, що життя її від якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось перебачила — її захопили швидкі палахкотючі червоні крила й піднесли над землею. I коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні, повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колись давно, які, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так і не спромоглася.
- Предыдущая
- 84/150
- Следующая
