Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 56
- Предыдущая
- 56/150
- Следующая
— I вона згодилася на це?
— А то ж як! — Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.
— В нього достобіса самовпевненості, — сказала Галя, стежачи, як він іде. — В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.
— Він не вкладає в те нашого значення, — сказала спокійно стара. — Тому й не лукавить.
— Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемність та скромність.
— Це було в усіх чоловіків цього дому, — сказала стара. — Майже всіх їх побивала гординя…
Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.
— Що ж у цьому доброго?
— Хіба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.
— Все можна змінити, бабцю, — відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.
Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.
— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона.
— Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.
Галя підійшла до столу.
— Це ти сьогодні зготувала сніданок чи Хлопець?
— Багато ти хочеш від свого Хлопця, — пирхнула стара. — Сніданок зготувала я!
Вона так гордо знесла підборіддя й таке погідне стало в неї обличчя, що Галя раптом зніяковіла: чого доброго, стара щось провідчула в сьогоднішньому дні. Мимоволі глянула вниз на стежку, що підіймалася до їхнього дому, але була та, як завжди, порожня.
— Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лісі здох? — з тріумфом проказала стара. — Ні, це мені, ласочко, приснився винятково гарний сон.
Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б'ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах і перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчір'я, що клаптями звисало з тіла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, він навіть забув, куди й чого іде, — знав лише, що йти йому конче треба. Піт стікав по лобі, розмиваючи бруд, навколо тріскотіли цвіркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, він лежав перед вступом на широке піщане поле, поруч нього лежав його товариш, і ось-ось вони кинуться в атаку. Але він не зміг кинутися в атаку, ноги йому підломилися, коли скочив на рівні, і почав він падати, кружляючи в повітрі. Смикнув за прив'язане до грудей кільце, і над ним зацвіла біла шапка парашута. Його смикнуло й підкинуло, і падати він почав повільніше. Швидко наближалася до нього земля, і він уже розрізнив на ній одноповерховий продовгуватий будинок початкової школи. Поруч інший будинок, у дворі стоїть Олександра Панасівна, а біля неї купка її дітей. Всі задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марія Яківна, яка доїла серед двору кіз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очі його видалися Володимирові як два ясно-сині озерця… Він приземлився якраз у шкільному подвір'ї, і сльози покотилися йому з очей, гарячі й густі. Легкий шелест шовкової сукні почув він і побачив біля себе стрункі ноги, біля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиїсь руки звели його голову, і в вуста йому потік нектар. Солодку знемогу відчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тілі тисячею гарячих струмочків. Від того він весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, — шепотів він, перевертаючись на постелі, — така це мука нестерпна!"
Він прокинувся й ледве не осліп від місяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна ніч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкільний двір. У кутку стояла розтрощена парта, і він присів за неї. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приємно ввійшов йому в груди, прочистивши дихальні шляхи. Місяць світив йому в спину, і на подвір'я відкидалася довга тінь. Дим у місячному промінні здавався ясно-синій; під каштаном валялися, густо насипані за ніч, зелені їжачки, десь далеко чхнув і затахкотів поїзд, і йому здалося, що в цю ніч і під цим місяцем просторо розширюється йому душа. М'яко фосфоризували білі стіни школи, темно дивилися вікна, наче був цей дім живою істотою. Закукурікав десь недалеко півень і небо, повне драглистих зір, раптом просвітліло. Повіяв свіжий, аж гострий вітер, і саме він розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестіло, і на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанів. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, і в долоню йому випало біле тіло. Дихнув на повні груди вогкого, свіжого, гіркуватого запаху; повітря навколо вже тремтіло, наливаючись непевним, сірим, але по-своєму принадним світлом: у тому світлі, яким поступово наповнювалося небо, в цій його оголеності, відчув себе Володимир неприкаяним та самотнім. Йому здавалося, що для грудей його бракує повітря, що світ став круглий та замерзлий, а йому тільки й лишилося, що отак безмовно сидіти на цій-от парті.
Він вийшов із двору, покинувши в ньому тліючий недопалок, і раптом пішов під гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволі, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобі йому текли струмки поту, свіжий ранковий вітер дув на нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, — подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумі"
- Предыдущая
- 56/150
- Следующая