Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/150
• Следующая

Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.

— А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?

— О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати? Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі, їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.

— Вибач, мамо, — сказав із півтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.

Звела брови й дивилася запитально.

— Прізвище, — видихнув він. — Скажи мені, будь ласка, його прізвище…

Відчула, як з-під ніг їй повільно вислизає підлога. Відчула в горлі печію, начебто зникла з рота слина. Очі її закліпали, а ніздрі роздулися, в грудях застряв сірий клубінь, бо стала зовсім безпорадна і знікчемніла перед нещадністю, що її прочитала в блискучих синових очах.

— Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смішне й недоладне прізвище, і коли ти його взнаєш, що це тобі дасть?

— Скажи, мамо!

— Пугач було його прізвище! — кинула Галя і, різко повернувшись, війнула до сина подолом сірого плаття.

I повірила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночі і коли мав за плечима сірі крила. Вдень вона рідко його й бачила, та й не бував він тоді такий чарівний. "Пугач!" — подумала вона злісно і раптом забула його остаточно. Неначе поділ ночі відгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злітали й присідали, танцюючи, білі метелики, побачила заціпенілого чоловіка, який сидить на камені. Гаряча хвиля обпалила жінку, і вона незчулася, як затопило її щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравіше і розпалюється так само її серце. Майже бігла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бібліотеці. За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з'явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться він у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.

Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що вона не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неї прийшло…

Здається, відчув ту хвилю і старий Iван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти на щастя своєї онуки.

— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.

Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.

— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.

— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.

— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.

— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.

— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?

Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.

— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.

— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.

Хлопець нахмурився.

— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.

— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?

— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.

— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.

Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.

— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.

Серпень цвів. Iван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.

• Предыдущая
• 54/150
• Следующая