Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/150
- Следующая
На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених ніжок і туфель, роблених його руками, впізнала його між гуляючих парубків, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, і хвиля диму біля Миколи стала щільніша — курив він швидше й запальніше. Ловив у юрбі власницю зелених очей, точених ніжок і роблених його руками туфель — відчайдушна думка визрівала в ньому. В цей час дівчина відірвалася від партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував піти за нею, але його відтіснили інші пари, що розходилися на місця. Дівчина стала за стовбуром дерева і втирала піт, і там, за стовбуром, її і знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш ніж згодитися, але його туфлі ще й досі наповнювали її хвилюванням, тож махнула кучерявою голівкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потік від шевця. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко — волошковий вогонь обпік її. Але на плечах дівчина носила повну льоду голівку: віддавалася танцю, а водночас посміювалась із себе, бо що сказав би той, той і той, коли б вони й справді стали парою. "Ах, боже мій! Я танцювала з тим, хто шив мені туфлі!" — скаже подружці, і вони похихотять вволю…
Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Глуха темінь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося під чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю: їй тільки туфлі нагадували про нього, а він знову відчув ту ж таки свою теперішню приятельку-тугу.
Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Білосніжна постіль м'яко гріла, сонце танцювало на підлозі, весь час міняючись, — за вікном ріс величезний дуб. Кружляли в стягах срібні порошинки, від дзеркала відкинувся сонячний зайчик і затремтів нервово на стіні. "Неділя, — подумала дівчина, — сьогодні неділя!" Їй щось заспівало в серці й засвітилося; встала вона, поспівуючи отак, і вдяглася, а тоді помітила, що поспівує ту ж таки пісню, яку мугиче в своїй майстерні батько. Стало дивно, що він працює і в неділю — раніше шанував цей день надзвичайно. Врешті зарипіли двері, в кімнату зайшла мати: висока, чорна й незмірно худа — така, якою стане через п'ятнадцять років сама Олександра. Мати була засмучена, і на очах у неї висіли розсвічені сонцем сльози.
— Це що, батько і в неділю працює? — спитала здивовано Олександра.
— Виконує замовлення, — сумно відказала мати і сіла на стілець. Її миттю залило сонце, виділивши на голові сиві волосини, які біло зажевріли.
— Але ж і раніше в тата була нагальна робота…
— То було раніше, — відгукнулася мати. — Тоді ніхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабриці.
— Вже не можна мати майстерню?
— Приходили із фінвідділу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!…
У глибині дому так само співав батько. Високий, рівний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював і цю кімнату, де вони сиділи. Він майже завше співав за роботою, і цей спів завжди згадуватиметься Олександрі, коли їй ставатиме важко… Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стільці, а Олександрі незвідь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, і є вона, ота батькова пісня.
— А мені, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабриці зовсім добре!…
— Ми старі! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стільці. — 3 іншого ми тіста, нелегко нам переінакшуватися…
— А мені-от легко! — всміхнулася Олександра.
— То й слава богу! — сказала мати. — Збираєшся куди?
— До Стефи, — сказала Олександра і раптом захвилювалася, хоч ніколи раніше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вікном пролетів величезний прозорий птах і зронив отой птах до неї голубе піреньце, "Що це воно відбувається зі мною сьогодні?" — подумала вона.
Батько співав чудову, смутну пісню, і Олександрі, слухаючи, здавалося,
що весь дім просякнутий цією мелодією, як і сонцем. Весь дім від того стає великий, просторий, і стіни його ніжно починають пахнути сосною.
— А тобі-от і турботи до нашої біди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснідаєш!
Те піреньце на дні її серця почало більшати й більшати, розросталося неймовірно — заголубіло все її серце, та й уся вона. Зарипіли вхідні двері, і, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочілі сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, і вся вона від того була темна й кошлата.
— Підемо сьогодні в крошенський клуб, — прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, — а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.
— Чомусь боюся ходити на ті вечірки, — трохи ніяково сказала Олександра.
— Таке скажеш! — пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. — Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!…
Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.
— Хтось прийшов? — спитав тривожно.
— Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.
Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.
- Предыдущая
- 17/150
- Следующая
