Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/150
• Следующая

Олександра озирнулася до темного вікна і зустрілася очима із тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрілись уперше. Тоді прийшла вона до подруги, де зібралися на вечірку хлопці й дівчата; всі тримали картки з надрукованими питаннями до флірту; один загадував, а другий відгукувався; саме в той момент і побачила вона його очі. Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився, і їй стало дивно, що очі в нього темно-сині, — мали б бути чорні чи зелені. Але були вони таки сині, цвіли, як дві волошки, і їй незвідь від чого запаморочливо стислося серце.

— Слухайте, слухайте! — заплескала в долоні Соня, хазяйка квартири. — Починаймо з садівника. "Я садівником родився, не на жарт я розізлився, усі квіти надоїли, окрім маку…"

— Ти мак, мак! — закричали дівчата до Олександри, і вона стала й справді червона наче мак. Потрібно було їй вигукнути оте завчене: "Ой!", і вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На ці вуста й замилувався Микола, який так само сидів у кутку й дивився.

— Що з тобою? — спитала Соня.

— Влюбилася! — шепнула Олександра, і їй стало так млосно, що захотілося покинути цю веселу компанію й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свіжою сосною, де стоїть у своїй майстерні батько й теше, теше й теше рубанком, а з-під його рук вилітають яскраві, жовті, запашні стружки.

— У кого? — вигукнула Соня, і Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не міг бути квіткою, бо пахнув він шкірою, і це було чути навіть сюди. З червоної Олександра стала зовсім бліда, бо не хотіла зараз грати в цю гру, хіба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиїсь очі?

— Я не хочу грати в цю гру, — сказала Олександра. — Голова в мене болить…

— Ой! — вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопців та дівчат і вразилася: з кутка світилися такі сині й палкі очі, що тут годі було помилитися.

— Ну, ясно! — протягла вона багатозначно й усміхнулася. — А знаєте що, — вона таємниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.

— Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою і порцелянові цяцьки, витягла складений надвоє листок, на якому було намальоване широке усміхнене сонячне обличчя. Вусібіч від нього тяглися промені, і по тих променях було розсипано ряди цифр.

— Оце оракул, — сказала вона. — Гадатимемо!

Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голів, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неї, вийшло ще гірше, бо опинилися вони лице в лице — Олександра знову відчула, як обпікає її той волошковий погляд.

Соня кинула на ніс оракулові зернину, зернина підстрибнула й упала на одну із цифр. Соня прочитала гадання, і регіт струснув кімнату, найголосніше сміялася сама Соня. Тоді по черзі кидали всі вони, і всі так само сміялися, остерігалися кидати тільки Олександра й Микола, були вони зайняті чимось іншим. Химерні нитки простягалися від нього до неї, і Олександра відчувала, що її обплутує тими нитками, що стає вона зовсім безвільна і мимовільно шле до нього нитки свої і що вони незвичайно між собою сплітаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й він; хоч розділяв їх стіл, відчував він тихе тепло від цієї дівчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не відповідати на його погук. Таки пахло від нього шкірою, та й весь він був жорсткий та сильний, і нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсім тратила від того голову, непокоїлася й турбувалася, вже хотіла, щоб кінчалася ця вечірка і щоб, нарешті, випала їй змога побігти додому й охолодити по дорозі надміру розпашілі щоки.

— Шуро, Шуро! — гукнула Соня. — Ти що, Шуро, оглухла? — Вона скинула очима на подругу, стало їй зовсім прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неї всміхалася. — Твоя черга, — сказала категорично й тицьнула в руки зернину.

Тоді зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаєно дише десяток людей. Олександра не дивилася ні на кого, висока й чорнява, струнка й розпашіла, вона раптом набралася сміливості. Очі навколо неї, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для сміху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тоді виступив з гурту, рятуючи її, Микола:

— Давайте я!

Але Олександра вже кинула. Зернина підстрибнула й накрила цифру.

— Двадцять два! — видихнули хлопці й дівчата. Соня перевернула листка й пирснула.

— Ні! — сказала вона. — Цього я вам не прочитаю.

Тоді до неї простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторніша, сховала листка за спину і сказала безапеляційно:

— Шурка моя подруга, і сміятися з того, що сказав їй оракул, не можна!

Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першої взуттєвої фабрики Микола Ващук утратив спокій: його почало нестримно вабити до осіб жіночої статі. Не міг навіть розважно зняти мірку з елегантних ніжок, що довірливо щодня простягалися до нього. Оперізував ті ніжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрібному місці, і той струм, що мимовільно випромінювали ті ніжки, несамохіть зроджував струм і на відповідь. Елегантні ніжки відходили геть, несучи на собі сліди його пальців, і чим далі вони відходили, тим чіткіше проявлялися гарячі й тремтливі плямки на шкірі. Таке відчуття не згасало в тих ніжок довго, і вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцівських пальцях, адже досі швець для них — все одно що туфлі. Зрештою, й так не порівняти: туфлі — це якість куди вартніша. Ті ніжки сердилися на незбагненну свою надчутливість, відтак ставали поступливіші перед натиском кавалерів справжніх. Але навіть ув обіймах у справжніх кавалерів чули вони легкий і запаморочливий запах шкіри і той вогонь, що передався їм від того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примірку, їх зустрічав той-таки швець, а коли інший, то потай невдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив їм роботу таки він. Знову повторювалося те саме, і знову відчували вони чарівний струм, потім горіли тим ніжкам ступні, і йшли вони геть, наче по приску ступали, — похитувався їм перед очима зелений, дивний і широкий світ. Очі їхні каламутніли, а дорога, якою йшли, блакитніла, і перед кожною мимовільно заквітали палкі волошкові очі. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима ціла вулиця, весь світ через те волошковів — ніжки нервово стукотіли закаблуками по кам'яних плитах хідників, мимохідь розсилаючи і від себе струм, що його так несподівано набралися.

• Предыдущая
• 15/150
• Следующая