Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 56

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик —

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

МІС ІСТИНА

Красива жінка — Істина відносна.

Найперша міс на конкурсі оман.

Порадниця духовним альбіносам,

коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,

і мозок є, завбільшки, як горіх.

І вельми зручно з нею согрішити —

вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.

Під ліхтарем тупцюючи старим,

ще й святістю потрафить здивувати.

Воістину, велике діло грим!

З часів прапрадіда Гомера

аж до сьогоднішнього дня

немає кращого гримера,

ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,

що продавалась біля різних ватр.

Давно пора подати у відставку.

Не ті часи. Не той театр.

"Місто, премісто, прамісто моє..."

*  *  *

Місто, премісто, прамісто моє!

Стійбище людське з асфальту й бетону.

Як там не буде, а все-таки є

той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.

Може, й навік, але справа не в тому —

Тільки б не танув, як тінь на льоду,

той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!

З моря і суші — додому, додому!

Там, де у мене є той силует,

той силует у вікні золотому!

МІСТО УР

...І жив народ. І звався він шумери.

Все пережив, і війни, й землетрус.

І древні воїни, що вмерли,

держали кубки біля вуст.

У тій долині, що аж ген де

пісками плавить небосхил,

царі, поети і легенди

лягли в шість ярусів могил.

Отак помалу і помалу

вони ішли у забуття.

А з міста Ур, з міського валу

шумери сипали сміття.

Все вище й вище, вище й вище

смітник тотальний виростав.

А що було там кладовище,

то вже ніхто й не пам'ятав.

В долині Тигра і Євфрата,

котру заносить жовтий мул,

поблякне слава Герострата

перед твоєю, місто Ур!

Бо то ж вогонь, то діло чисте.

В руках людини - то життя.

А ти, пихате і речисте,

по груди вгрузло у сміття.

Навалом сипавши непотріб,

засипав, сам не знав коли,

мечі, шоломи, арфи, котрі

твоєю славою були!

Чи стали люди твої ниці,

чи вже якась на них мана,

що ти засипав ті гробниці,

що ти забув ті письмена?!

Які врятують тебе гуси,

о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси,

не пережив своїх глупот?!

..Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття,

зсипає сміття на свою історію.

"Моє життя — в скарбницю горя внесок"

*  *  *

Моє життя — в скарбницю горя внесок.

Заплачено сповна — за все, за все, за все.

Душа — як храм з очима древніх фресок.

Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.

"Моє серце, мабуть, болітиме"

*  *  *

Моє серце, мабуть, болітиме,

як не стрінемось ми в житті.

Я привітами-самоцвітами

зупинила б тебе в путі.

Вийду в поле, сяду на камені

та й заплачу — така біда мені,

та й заплачу — така біда мені,

що одна я сиджу на камені.

Але хто ж в самоті моїй винен —

чи негоди, чи хуртовини?

Ні негоди, ні хуртовини —

ти єдиний у цьому винен.

«Проміння землі», 1957 р.

"Моя душа в твоїх лабетах"

*  *  *

Моя душа в твоїх лабетах,

паперу хвиле снігова!

Як безпритульні по заметах,

бредуть слова,

бредуть слова.

За руки літери взялися.

Бредуть слова...

А навкруги —

холодним полем розляглися

паперу білого сніги.

Слова ідуть по цій пустелі,

по непрокладеній соші —

на вогник дальньої оселі,

в притулок людської душі.

У теплі руки, в очі теплі.

За кроком крок,

за кроком крок —

самотні, стомлені й запеклі,

несуть тягар моїх думок.

І підгинаються.

І крижем

лежать в снігу. І це — кінець,

коли крилом, тяжким і хижим,

їх перекреслить олівець.

І відлетить, немов химера.

Ще, може, й миті не пройшло —

снігами білого паперу

слабих навіки замело.

Вони замерзли в білій тиші —

ні сліз, ні стогону з грудей...

Але підводяться сильніші.

І знову йтимуть до людей.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Моя душа звільняється від пут"

*  *  *

Моя душа звільняється від пут.

їй необхідна нескінчена путь.

їй необхідні обрії круті.

І — щоб нічого зайвого в путі.

Тягар дрібниць і мудрощі дурниць

шпурну на дно покинутих криниць.

Нехай іде кошлата суєта

в очерета, на болота...

Несу на плечах небо і печаль.

Несу в очах довірливість і даль.

Моїй душі, як тону обертон,

потрібні рани взятих перепон.

Потрібна мудра тиша самоти,

щоб з неї людям пісню принести.

І день прожить — аж знайдеться душа.

І світло пить з Великого Ковша.

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"Моя любове! Я перед тобою"

*  *  *

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,