Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 51

«Проміння землі», 1957 р.

ЛИСТО

          ПАД

почервоніли яблука-циганки

високе небо проворонив дах

і вогнища мов кинуті цигарки

щоночі дотлівають по садах

сади стоять обдмухані вітрами

листки летять киваючи гіллю

і хто тут я статист цієї драми

згрібаю їх згрібаю і палю

вони горять нічого не питають

німим городам руку золотять

минуло літо от і облітають

а облетіли от і шелестять

ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ

Тінь чорна стрімко падає униз —

то білий голуб так злітає вгору.

Проспект пташиний, сонячний карниз

вінчає строгі лінії собору.

Строкаті ритми вулиць і юрби,

дахів похилих старовинні плечі.

Над містом розмовляють голуби.

Про що, не знаю. Про цікаві речі.

Про той собор. Про людство. Про війну.

Про білий світ, про небо з далиною.

А може, він голубці каже: — Ну,

як я літав, ти скучила за мною?

"Люблю легенди нашої родини"

*  *  *

Люблю легенди нашої родини,

писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу, —

тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя,

не вдаючись ні в який монолог,

вони ішли в мовчання, як в підпілля,

вони буквально замикались в льох.

Вони не те щоб просто так мовчали, —

вони себе з живущих виключали,

вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,

але мовчали, тяжко так мовчали,

неначе в них вселився сатана.

Усіх трясло з того переполоху

щезали всі, хто вельми їм допік.

— Та мамочко, та вийдіть з льоху! —

в душник благали діти й чоловік.

Вони мовчали, як у бастіоні,

Вони благань не мали на меті,

непереможно безборонні

в своїй великій німоті.

Коли ж вони відходили потроху

і вже од серця зовсім одлягло,

вони капусту вносили із льоху,

і більш про це вже мови не було.

"Люблю слова, їх музика іскриста"

 *  *  *

Люблю слова, їх музика іскриста.

Мелодія пекуча і терпка.

Ця аскетична пристрасть гітариста,

коли він струни пальцями торка.

Це струми струн, він ними обпікається,

він сам струна, замовкнуть — упаде.

Всіх почуттів застиглий Апокаліпсис —

його обличчя дивне і бліде.

"Люблю твій степ і подих твого степу"

*  *  *

Люблю твій степ і подих твого степу.

Міраж кринички і міраж осель.

Поклавши крила на велику спеку,

стоїть над степом сірий журавель.

Тут всіх було — і половця, і грека.

Віки замкнула на басовий ключ

бандура степу, бурштинова дека

з голосниками гайдамацьких круч.

Громи рокочуть десь там на пониззі.

Люблю твій степ. Усе твоє люблю.

Мені самотньо, як в Червоній книзі

останньому у небі журавлю.

"Люблю чернігівську дорогу"

*  *  *

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові .луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні -

копають люди картоплі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, -

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші...

ЛЮБОВ НАНСЕНА 

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.

Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.

Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.

Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.

Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.

Прив’яжуся до щогли і вуха воском заллю.

Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.

Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.

Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду,

Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.

«Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду.

Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.

Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя.

Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.

Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе.

Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?

Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?

Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?

Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.

Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.

Ваші теплі долоні і мої відморожені руки...

Як вуста одірву від такої сумної руки?

Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?

А якщо доведеться чекати мене роки?

«Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?

Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!

Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..

— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя,

Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен.

Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.

Я сама розіб’ю об «Фрамові» груди шампанське,

як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах.

Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду!

Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.

Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.

«Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я.

ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА

Болить життя. А справи дуже древні.

Раби — як риби, замерзає кров.

Де були «потьомкінські дєрєвні»,

Там була й потьомкінська любов.

         Як любив він ту Єкатерину!