Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 44

Було тій Анні, може, десять рочків,

Її привів розлючений сусід.

Багряне листя, кілька тих листочків,

останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,

і шаруділо тихо на сукні.

Осіннє сонце, яблуко-недоквас,

стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:

— Панове судді! Я її привів.

Вона робила... кольорові миші

з оцих ось жовтих і сухих листків.

Ото складе листочок до листочка,

два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,

у них цяцьки так жужмом і лежать.

Вони були нормальні і здорові,

а ця чаклунка збила їх з пуття.

Вночі їм сняться миші кольорові.

Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії

сказав:

— Життя — це справа без гарантії.

Чаклунок ми караєм по закону.

Перехрестіться, пане, на ікону.

Скажіть суду: вона із димаря

вночі літала чи згасила зірку?

Чи вам ті миші згризли сухаря,

а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз

такої шкоди не чинили зроду,

що в господарстві наче все гаразд,

а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?

— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —

Два рази хукнув писар на печать.

Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.

І сірий стіл. І сірі були двері.

І раптом нявкнув кольоровий кіт.

Залив чорнилом вирок на папері.

"Комусь – щоб хліба скибка"

*  *  *

Комусь – щоб хліба скибка.

Комусь – щоб тільки лаври.

Одна душа – як скрипка,

а друга – як літавра.

А тут не все так чітко.

То крила, то вериги.

Від Баха – до чечітки.

Від "чижика" – до Ґріґа.

Від ніжного ноктюрна –

до громових симфоній.

Від буйного обурення –

до сміху саксофонів.

Всі голоси природи,

всі види й різновиди,

від голосу народу –

до писку індивіда.

Все в душу входить вперто.

Ввійшло – навік зосталось.

Оце такі концерти.

Аж серце надірвалось.

"Літературна газета", 26 січня 1962

КОНЦЕРТ ЛІСТА

Я вперше в Києві. Це місто —

прекрасне, як усмішка долі.

Але тут мер не знає Ліста.

Я буду грати на Подолі.

Ну, що ж, я згоден. Все готово.

Я їх презирством покараю.

Це зветься площа Контрактова.

Вони торгують. Я їм граю.

Які зачовгані антракти!

Панки долонь тут не шкодують.

Вони підписують контракти,

а потім шумно аплодують.

Я знаю: їде з Відня шулер.

О, так, рулетки тут хороші.

Йому байдуже —

                           Ліст чи Шуберт,

Йому хоч Моцарт —

                           аби гроші.

Я задихаюсь, я вмираю.

Товар лицем, лице — товаром.

Я й те, що виграю, програю.

Я запущу в них гонораром!

Я грав уже й перед царями,

я й перед цими граю щедро,

аж склади скла і порцеляни

задеренчать їм од крещендо.

Ці торгаші і їхні кралі!

Ці фіжми, фраки у кареті.

О болю мій, я бачу в залі

одне обличчя, друге, трете!

О люди, хто ви? Хто ви? Хто ви?!

Ви є? Ви тут? Я вас не втратив?!

Це зветься площа Контрактова,

а ви прийшли не для контрактів.

Я граю вам, а не тій решті.

І я кажу: «Спасибі долі!» —

в Парижі, в Римі, в Будапешті.

І тут так само. На Подолі.

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 «КОРОТКО — ЯК ДІАГНОЗ»

Цикл, уривки

* * *

Дерева хитаються. Дохитують XX століття.

Підбиті народи в огонь випадають із гнізд.

Кружляє планета. І штучні її сателіти

виносять у космос свій чорний зачаєний вміст.

Куди одлетіло крило самобраної скатерті?

Іще й не поблякло народного взору шитво.

Всі люди як люди. Слов’янство стоїть як на паперті, —

а мо’ хто гостинця підкине їм на Різдво?

* * *

І знов сидять при владі одесную.

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.

* * *

Ми у просторі чи в прострації?

Деградуємо чи грядем?

У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.

У нас уже розікрадений наш Едем.

Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.

Всі цивілізації будуть вже старі, —

А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.

І сюрчатиме коник на кожному пустирі.

* * *

Перегорюєм ще раз — і вперед.

В апофеоз витійства і крутійства.

Допасувавши слово до потреб

горілкою налитого суспільства.

І все про волю будем гомоніть.

Будити мисль затуркану і кволу.

А вже ж нема попереду століть,

щоб триста років знов іти по колу.

* * *

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.