Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 24

Цей шрам на щоці — чи не меч сарацина?

Ця ніжність в очах — чи не сум по мені?

Дон Піппо Лірозі, чм є у нас тіні?

Чи грек,чи іспанець? Ім’я мандрівне.

А може, Ви — простір, і крилами піній

Ви хочете море обняти й мене?

Прощайте, я їду, ми знову в дорозі.

Добра Вам і тиші священних дібров!

Якби ж тільки знати, дон Піппо Лірозі,

В якому столітті ми стрінемось знов?!

«Мадонна перехресть», 2011

"Дорогий мій, сонячний, озвися"

*  *  *

Дорогий мій, сонячний, озвися!

Може й справді, краще так, — мовчи.

Золотої пам’яті узвишшя,

звідки видно вже лиш силует.

Який печальний в пам’яті естамп!

Мої слова від болю недоріки.

А ти десь там, а ти десь там, десь там —

як обрій мружиш сонячні повіки.

"Дорогі мої, діамантові"

*  *  *

Дорогі мої, діамантові!

Не циганка я, а скажу.

В кодах нашої хіромантії

бачу лінію пречужу.

Ось тут є вона, тут сховалася,

тут лаштується до злиття.

Тут поглинута, тут урвалася,

тут скалічила нам життя.

Де майбутнє? У траєкторії.

Де минуле? Було колись.

Не взолотиш руку Історії.

То, принаймні, хоч схаменись!

17.02.2009

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ДОСВІД. АКАЦІЯ

Весна, дівчисько в ластовинні,

ще не ціловане в уста,

світанки жовті, аж левині,

хорал, проспіваний з листа

такими щиглями, канарками,

перепелиними капелками,

дзвенить лісними закамарками,

цвіте рясними закапелками!

     Цвіте акація, акація —

          на хмарі біла аплікація —

                мого дитинства експлікація —

                      і просто так — цвіте акація!

Тепер дітей годуй не кетями.

 — Дівча, а кинь-но і мені! —

Ряхтять акацій білі кетяги

в прудкій дитячій пелені.

Весна збиває шумовиння

у пелюсткове ескімо, —

а що ж ми винні, що ж ми винні,

що вже акацій не їмо?!

О, як їх їлося — як ласощі!

З росою, сонцем і стеблом.

Як смачно плямкалось, як лазилось

по верховіттях над селом!

О, як їх їлося, вминалося,

хрумтілося із мокрих жмень!

А щось таке в житті миналося,

миналося із дня у день...

       Тепер куштую цвіт з галузки —

            струшу росу... зломлю стебло...

                 Дивлюсь, щоб там якоїсь кузки,

                        якої кузки не було.

"До шибки притулився голубок"

*  *  *

До шибки притулився голубок.

У дощ йому незатишно надворі.

Моя фіранка, штапельний лубок,

хитає лоджій обриси суворі.

Венеція… Каміння і вода…

Фантазія задуманої ткалі.

Осінній вітер, Синя Борода,

рве з горобин оранжеві коралі.

І це село, і дощ, і голубок,

Венеція, і повні очі смутку.

Димарик той сховався за горбок,

як підліток, що смалить самокрутку.

Я знаю, сонце буде на соші.

І дощ, і сніг — і все воно минеться.

От тільки щастя хочеться душі.

А на фіранках виткана Венеція.

"Дощ полив, і день такий полив'яний"

*  *  *

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

ДОЩІ

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, –

перекидом,

                  колесом,

                               вистрибом

 вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

                "Іди, іди, дощику!

                Зварю тобі борщику

                в полив'яним горщику,

                в полив'яним горщику!.."

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казала мати й бабуся –

дуже добре дощ на волосся.

              Гей, ідіть, благодатні зливи!

              Випадайте, перлисті роси!

              Хай нап'ються донесхочу ниви.

              Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні,

задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощем кучері…

Так невже ж під багряним сонцем –

благодатні брати океанські –

ці дощі,

              отруєні стронцієм,

 засвистять, як стріли поганські?!

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Дощі випадають нечасто"

*  *  *

Дощі випадають нечасто —

поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя,

а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,

дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків

проводять поїзд очима.

«Проміння землі», 1957 р.

"Дощі програють по городах гаму"

*  *  *

Дощі програють по городах гаму.

Трусне зелені кучері весна.

Педалі днів натисне під ногами —

і заспіває пташка голосна.

Засяють ночі зорями жасминно.

А срібний дощ підніме жалюзі —

       півонії, рожеві, як фламінго,

       стоять в городі на одній нозі.

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ

I

Отут жили древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.