Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 16

Великий або дволикий. Середини тут нема.

Великий або дволикий.

                             І дихає вже на ладан

талант Ваш, втиснутий Вами

                             в личину, йому чужу.

Лише чіпкохвостий нездара

                             чіплявсь за кожну владу

і висить вниз головою, як мавпа руда сапажу.

А Ви — Ви ж милістю Божою!

                             Вас люди читали в захваті.

Осяяла Ваші книги північна якась чистота.

І як же з такою музою,

                            на інші музи не схожою,

прийняти фашизм і визнати...

                            Чи й муза уже не та?

І як Вам в новій цій ролі?

                             Бо щось Вас давно не видно.

Чи вже по рідному місту Ви ходите тільки вночі?

Щодня приносить поштарка страшні якісь бандеролі —

вертають Вам Ваші книги з усіх країн читачі.

Ви ставите вище комір.

                            А всі ідуть звідусюди.

Чи це Вам так тільки здається?

                           Це осінь так шелестить,

Пробачте їм, пане Гамсун. Вас надто любили люди,

А Ви їх так ошукали, вони не зможуть простить.

Ви вранці хочете саду, якогось душевного миру.

Лежить під кущем «Вікторія». На сходах валяється «Пан»,

Все дуже просто і ясно. Люди проходили мимо

і кидали Ваші книги просто через паркан.

Вже й пес не гарчить.

І осінь

захрипла шерехом криги.

 І садівник оббиває об, дерево чорні граблі.

А люди проходять, проходять, і просто кидають книги.

Так просто, як у могилу кидають грудки землі.

ВИСОТА

Хто знає круті підйоми,

ходив на високі мости,

тому, напевно, знайоме

чуття —  боязнь висоти.

Спочатку провалля зяє,

обрій не мас меж,

і страшно стояти скраю:

здається — ось упадеш.

А потім зберешся на силі,

поглянеш спокійно вниз

і все побачиш в тій хвилі —

до найдрібніших рис...

Пишу про це неспроста:

поезія — теж висота.

«Проміння землі», 1957 р.

"Виходжу в сад, він чорний і худий"

*  *  *

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: – Чого ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова...

"Виходжу в ніч. Іду назустріч долі"

*  *  *

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.

Ітиму, доки вистачить снаги.

Ідуть мої супутники — тополі.

Лежать мої сучасники — сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.

А люди, люди! Десь вони та є.

І все таки, до чого я торкаюсь,

воно ж таки хоч трохи відтає.

"Вівтар, трибуна і шинквас"

*  *  *

Вівтар, трибуна і шинквас,

печери духу, що чамріє.

Ця райська птиця не для вас,

вона між вами почорніє.

І Гриць, і грець, і швець, і жнець.

І хто кому Іскаріоти ?

Цій райській птиці тут кінець.

Обпатрають, бо патріоти.

14.10.1994

"Мадонна перехресть", 2011 р.

"Відмикаю світанок скрипичним ключем"

*  *  *

Відмикаю світанок скрипичним ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день —

           як нотну сторінку вічності.

Що сьогодні?

                     Який веселий фрагмент

із моєї шаленої долі?

Усміхається правда очима легенд

і свобода — очима неволі.

Любов неповторна — моя валторна.

Шляхи прощальні — перша скрипка печалі.

А сірі будні будуть бити, як в бубни.

Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

          Еволюція гусячих пер.

          Філософій забрьоханий німб.

          Слово — прізвище думки тепер,

          а частіше — її псевдонім.

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ велелюдний.

Ви поезія, вірші?

                          Чи тільки слова?

У майбутнього слух абсолютний.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

Ображати тебе не хочу я,

прошу тільки, щоб ти зрозумів —

не розстрілюй часу робочого

кулеметною чергою слів!

Поки ми собі на здоров’я

тут говорили про сотні тем, —

гине час, стікаючи кров’ю

не написаних нами поем.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Віки живуть в старому фоліанті"

*  *  *

Віки живуть в старому фоліанті.

Душа шукає не прощення — прощ!

А дощ так само ходить по веранді,

Екологічно небезпечний дощ.

І сам на сам із Всесвітом імлистим

Летить Земля із людством на плечі,

А дощ шепочеться із листям,

Як я з тобою уночі.

11.05.2005

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ

Він тут сидів над річкою. Живий.

Живий і гарний. З теплими руками.

Його тут знали птиці і гриби.

Боялись риби.

                        А тепер він камінь.

Той камінь в спеку теплий теж. Але,

Хоч добрий скульптор ані в чім не схибив,

для серця камінь — місце замале.