Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 14

ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ

Біля яру, біля стежки

одягла верба сережки.

Головою хилитала,

потихесеньку питала:

— Де ота біленька хатка,

що гарнесенькі дівчатка?

Хай би вибігли до стежки,

подарую їм сережки.

ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.

А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,

то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було Вам 110 років, а Ви були молодою.

Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,

а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.

І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,

стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,

Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.

І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —

а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.

Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.

Той дід був поїхав до міста — продавати городину.

Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!

Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.

То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.

Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,

А батько його гарапником та й у солдати віддав.

Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.

Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.

Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.

Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!

То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,

Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,

як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.

Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.

От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.

Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.

Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.

Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,

сідали косу чесати, немов ішли до вінця.

Кивали пальцем онуці і тихо її просили:

— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?

"Весна. А вітер — наче восени"

*  *  *

Весна.

            А вітер — наче восени.

        Чекає дощ зірватися щомиті.

                  Як рідко ти приходиш в мої сни!

                          Великим смутком спогади омиті.

"Весна прийшла так якось несподівано"

*  *  *

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

Вітри війнули з півдня. І тоді вона

немов у Ворсклу з’їхала з гори.

Ще сніг ковтала повідь широченна,

і рала ждав іще тужавий лан.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

вечірні тіні спогадів і хмар.

І дика груша в білому цвітінні

на ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалась рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман.

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

З роману «Маруся Чурай»

ВЕЧІР

Човен, окутий міддю,

виплив у темне море.

Вдарили хмару хвилясту

весла — тонкі промінці.

Хмара запінилась миттю,

хмара захльостує човен...

Вечір, бакенщик сивий,

стис весло у руці.

Хмару плечем відсунув,

уперся ногами в днище.

Вийняв свою запальничку,

подихав на неї, зігрів.

Викресав жовтого вогню,

прикривши рукою од вітру.

Тихо запалює зорі —

бакени інших світів.

«Вітрила», 1958 р.

"Вечір дуже турецький"

*  *  *

Вечір дуже турецький.

                                Півмісяць, і зірка, і млосно.

Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.

А хто тут — за дощ?

                                Долоньки. Зелені. Одноголосно.

А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.

Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.

Вони вже десь недалеко. Вони уже десь

                                                     причаюються!

Вночі я писатиму вірші. Аж — стогін.

                                                     То я на ганок.

Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.

І тільки ловлять городи

                                 пелюстки їхньої вроди…

І тільки кілька сльозин

                                 з обдемкуватих корзин…

           Складає букети тітка

           не гірше якого японця.

           А скільки коштує квітка?

           Не знаю. Спитайте у сонця.

"Вечірнє сонце, дякую за день!"

*  *  *

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

"Вже брами літа замикає осінь"

*  *  *

Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.

Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.