Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/79
• Следующая

Днями я порівняв свої нігті з нігтями моїх сусідів-папуасів, яким доводилося, не маючи різноманітних інструментів, працювати руками далеко більше від мене. Виявилося, що в них нігті чудові: принаймні втроє грубші за мої. (Я зрізав їхній і мій ніготь для порівняння). Особливо товсті в них нігті великих пальців, причому середня частина нігтя грубша, ніж з боків. Внаслідок цього нігті по краях легше ламаються, ніж посередині, й часто можна зустріти тубільців, у яких нігті зовсім схожі на гіазури.

27 грудня

Поки тубільці розглядали у випрошених у мене дзеркальцях свої фізіономії й висмикували собі зайве, на їхню думку, волосся, я оглядав, що було в одній з торб, яка називається «гун» (її носять чоловіки на перев'язі через ліве плече, і вона теліпається в них під пахвою). Я знайшов у ній багато чого цікавого. Крім двох великих донганів, тут були кістки, обточені на одному кінці, що правили за важіль або ніж; у невеликому бамбуковому футлярі я знайшов чотири загострені кістки, очевидно інструменти, якими можна було замінити ланцет, голку або шило, потім «ярур» — черепашку, що має зубчастий нижній край, нею тубільці вискрібують кокоси. Тут був також довгий шматок шкаралупи молодого кокосового горіха, що заміняє ложку, і великий цвях, якого я дав господареві сумки. Цвях був старанно вигострений на камені і дуже акуратно обгорнутий корою, в такому вигляді ним зручно користуватися як шилом. Всі ці інструменти були дуже добре припасовані до тих потреб, на які їх уживали.

Тубільці добре плетуть усякі прикраси, приміром, браслети («сагю») або пов'язки, щоб підтримувати волосся («дю»), з різного волокна. Але видно, вони не плетуть мат, для яких матеріалу (листя пандануса) в них удосталь. Я не знаю, чим пояснити це: чи в них нема потреби в матах, чи їм бракує терпіння.

Кошики, сплетені з кокосового листя, надзвичайно схожі на полінезійські. Тубільці їх дуже бережуть; щоправда, з примітивними інструментами з каменю та кісток працювати не дуже легко; наприклад, над деревцем діаметром сантиметрів з чотирнадцять двом папуасам доводиться працювати своїми кам'яними сокирами, — якщо вони хочуть зрубати дерево акуратно, — не менше як півгодини. Всі прикраси їм доводиться робити каменем, обточеним у вигляді сокири, кістками, також обточеними за допомогою черепашок або кременю, і можна тільки дивуватись, як вони такими первісними інструментами будують досить-таки добрі хатини та піроги, не позбавлені іноді гарного орнаменту. Звернувши увагу на оригінальність та різноманітність орнаменту, я надумав скопіювати всі види його, що трапляються на тубільних виробах.

28 грудня

Я спинив пірогу, що пливла з Горенду, пізнавши Бонема, старшого сина Туя, який стояв на платформі човна. Хлопець був особливо прикрашений цього ранку. У велику кучму скуйовдженого волосся було застромлено багато пір'я та червоних квіток китайської троянди. Стоячи на платформі піроги, з великим луком і стрілами в руках, уважно стежачи за рибою і граціозно балансуючи під час рухів маленької піроги, кожної хвилини будучи напоготові натягнути тятиву й спустити стрілу, він справді був дуже гарний собою. Довге зелено-червоне листя, заткнуте за браслети на руках, коло колін, а також з боків за пояс (який був сьогодні зовсім новий, наново пофарбований охрою й через те яскраво-червоний), — все це надавало Бонемові особливо святкового вигляду. Тубільці охоче прийняли моє запрошення до себе, яке я зробив, щоб не пропустити нагоди змалювати гарну зачіску молодого папуаса. Вона складалася з гірлянди, або напіввінка, червоних квітів китайської троянди, попереду — три невеликі гребені, кожний з пером, підтримували гірлянди й пофарбоване в чорний колір волосся; четвертий великий гребінь, також з двома квітами китайської троянди, підтримував довге біле півняче перо, що загиналося назад гачком. Щоб інші два тубільці не заважали мені, я дав їм тютюну й спровадив курити на кухню, в курінь, і, коли кінчив малювати, погодився виконати їхнє прохання — дати їм дзеркало, після чого кожний по черзі заходився відновлювати свою зачіску.

Бонем витягнув усі гребені та квіти з волосся й почав його збивати великим гребенем, бо подекуди волосся зліпилося, як повсть. Після цього волосяна кучма збільшилася втроє проти першого вигляду: він посмикав кучері на потилиці (гатесі), які стали ще довшими. Потім знову заткнув квіти й гребені в свою чорну перуку, подивився в дзеркало, задоволено усміхнувся й передав дзеркало сусідові, який і собі взявся за свою зачіску. (Я розповідаю про ці дрібниці тому, що вони пояснюють, після яких маніпуляцій волосся папуасів набуває різноманітного вигляду). З щільно приляглої до голови дрібнокучерявої зачіски обох тубільців, що супроводили Бонема, вона перетворилася за п'ять хвилин розсмикування та збивання на еластичну шапку папуаського волосся, яку так часто описували мандрівники, бачачи в ній щось характерне для деяких «різновидів» папуаської раси.

Намилувавшись своїми фізіономіями та зачісками, мої гості повернулись до своєї піроги, закричавши мені «е-мем» (не знаю ще й досі, що означає це слово).

В Улсона сьогодні пропасниця.

Не встигаю трохи очуняти я, як уже нездужає він.

29 грудня

Заходив до Горенду нагадати тубільцям, що вони давно не приносили мені свіжих кокосів.

— Не приносили тому, — хором заперечили папуаси, — що тамо рус (російські люди, матроси з «Витязя») порубали багато кокосових дерев, і тепер мало лишилося горіхів.

Гадаючи, що це було велике перебільшення і що коли це й сталося, то тільки як виняток, я запропонував показати мені, де ці порубані дерева. Кілька тубільців скочило й побігло показати мені зрубані стовбури кокосових пальм, що лежали біля самого селища, примовляючи:

— Кокоси їсти можна, але рубати стовбури не гаразд.

Вони мали рацію, і я мусив був замовкнути.

Привезений посуд помалу зникає, б'ється, тому мені доводиться заміняти його на тубільний — половинки шкаралупи кокосових горіхів, що правлять мені за тарілки.

Тубільці тут чорнять собі не тільки обличчя, але й рот (язик, зуби, ясна та губи) речовиною, яку вони розжовують; зветься вона «таваль». Це вони роблять не завжди, а тільки в особливих випадках.

1 січня 1872 року

Вночі була велика громовиця. Злива йшла кілька разів уночі й удень. Вітер був також великий. Ліани, підрубані при корені, коли розчищали майданчик, повисли в багатьох місцях над покрівлею, — падали, а одна з них, близько семи метрів завдовжки та три-чотири сантиметри завтовшки, впала з великим гуркотом, пробила покрівлю й розбила один з термометрів, яким я вимірював температуру води.

2 січня

Вночі впало з шумом велике надрубане при корені дерево й лягло поперек струмка. Треба було багато попрацювати, щоб очистити його від гілля та листя.

3 січня

Туй, повертаючись з плантації, приніс сьогодні дуже маленьке порося: собака загриз його, але не встиг з'їсти. Велика нестача тваринної страви й постійне ремствування Улсона спричинилися до того, що я одразу ж узяв подарунок Туя. Маленька, худа тварина зацікавила мене, це був новий смугастий різновид дикої свині. Темно-бурі смуги змінялися на світло-руді, груди, черево й ноги були білі. Я відпрепарував голову, зробив ескіз, потім передав Улсонові, який заходився чистити його, шкрябати й варити.

Дивлячись на Улсона, який захоплено готував м'ясо, а потім жадібно їв його, можна було бачити, наскільки люди — м'ясоїдні тварини. Так, шматок м'яса — це неабищо! Мені не здається дуже дивним, що люди, які перше мали тваринну їжу, переселяючись у місцевість, де не було її, стали їсти людське м'ясо.

• Предыдущая
• 21/79
• Следующая