Торговиця - Іваничук Роман - Страница 29

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая

Й тоді хлопці припали до дверей, наслуховуючи, що діється в коридорах. Однак там було тихо, ніхто не відсував вічка прозурки, не повертав ключа у дверях, й не було чутно кроків вартових. В'язням стало страшно, що їх покинули замкненими, що вони загинуть живими у вогні, якщо бомба впаде на Бригідки: залізні двері заригльовані, замкнені англійськими замками – ніхто не в силі їх розламати чи виважити, всі у пастці, приречені на одночасну смерть.

Гримали у двері, кричали, та ніхто не озивався, лише гулка луна котилася порожніми коридорами.

Із сусідньої камери дівчата неугавно вистукували морзянкою, але ніщо іншого, як те, що розпочалася німецько-совєтська війна, не повідомляли. Тюрма стрясалася від гримотів і криків, наполохані вибухами бомб містяни забули, що вони цієї миті стали відповідальними за життя людей у тюрмах на Городоцькій, на Лонського й Замарстинові.

…До зубів озброєні дивізії німецького вермахту перейшли Сян. Розгромивши по всьому пограничному периметру совєтські військові застави й навально займаючи міста і села, німецька сила сунула на схід. Червона армія безладно відступала, полишаючи казарми, пости й важку зброю; останні поїзди з евакуйованими вчорашніми визволителями зникали за східним горизонтом; німецькі передові загони наближалися до Львова на вантажівках, танках, відкритих автах, мотоциклах і роверах; влади у краю не стало – залишилися тільки батальйони чекістів, які в агонії чинили жахливі розправи над населенням. Народ розбредався, розтікався, рятуючись у трущобах і позаміських лісах від озвірілих трупоїдів, залишаючи по собі моторошний слід, яких ще не бачив світ. Були то набиті трупами тюрми…

В'язні камери смертників налягали на броньовані двері, намагались виламати їх, та вони – замкнені й заригльовані – не піддавалися, хлопці з розгону вдарялися в них тілами – й намарно.

Нарешті в глибині коридорів почувся тупіт кованих підборів. Олесь припав оком до заслоненої вічком прозурки й крізь щілину побачив тлум тіней, що сунув коридором. Він дав знак товаришам, щоб затихли, може, то міський люд увірвався до тюрми, щоб їх урятувати?… Та враз тіні розсоталися по всіх коридорах, їхні голоси долунювали вже з другого поверху, вся тюрма наповнилася дияволами в дзьобатих шапках і з карабінами напереваги…

Камера смертників затихла, й завмер Олесь біля прозурки. Чиясь спина заступила щілину, й тепер чулися тільки притишені гарчання, та й вони стихли, тіні зачаїлися, немов хижаки перед стрибком на жертву.

Тиша пружавіла, в'язні завмерли, лише кожен чув, як колотилося серце в грудях – і як воно не розірветься. И чому ж тіні мовчать, лише денеколи забрязкотить в'язка ключів або клацне затвор карабіна.

І враз упала залізна штаба з гаків, скреготнув ключ у замку, двері відчинилися нарозтвір, тіні перемінилися в людей з озвірілими обличчями, на в'язнів націлилися карабіни, з десятка стволів вихопилось полум'я, й заторохтіла разом на всіх поверхах стрілянина.

Олесь упав перший, дияволи не переставали клацати затворами – стріляли залпами. В'язні падали, накриваючи тілами одні одних, ніхто не залишився живим – на всіх поверхах, у всій тюрмі.

Олесь задихався під вагою мертвих товаришів, його заливала кров, проте він жив. Згортав кров долонями з грудей, дошукувався рани, щоб зупинити течу, та не знаходив і врешті втямив, що на нього ллється кров із грудей побратима. Стрілянина вщухла, Олесь утратив свідомість.

…Вранці пан Геродот увімкнув свій ламповий радіоприймач і почув тривожний голос диктора, який сповіщав про початок німецько-совєтської війни.

Зітхнув і тут же втамував полегшений подих: на нього дивилася великими зляканими очима Сальомея й питала:

«Що буде з нами, Корнелю?»

Геродот мовчав, і по хвилині промовила Салька:

«Одні вами розчинили, інші нами замісять. Настала пора спокути гріхів твого і мого народу…»

Недільного переддосвітку 22 червня 1941 року, коли бійці вишкільного табору «Олені» ще відсиплялися, вимучені суботньою муштрою, командант Теодор Довбек наказав сурмити ранню зорю.

Стрільці, підстаршини й старшини, сполошені нагальним порушенням розпорядку вихідного дня, повибігали з будинку старої лісничівки, з наметів і колиб, на ходу поправляли одяг, шикувалися й у напрузі чекали розпоряджень курінного, як видно з несподіваної побудки, – особливих і термінових.

Піднебесна Парашка ще додрімувала, лише верхів'я смерек молодилися поранковою сизотою, а глибокі ізвори, куди й звір не заходить, ховалися на дні темрявних озер, не подаючи ознак життя ні шумом ялинових борів, ані щебетом птахів, тільки холодний протяг просочувався з пропасних глибин пущ до освітленої молодим ранком галявини, на якій вишикувались у лаву бійці.

До розводу вийшов курінний Довбек, й пильно вглядалися стрільці в його обличчя – суворе й стримане, ніби він затаював у собі до певного часу слова, що мали ось-ось прозвучати наказом, однак ще не складалися до ладу, шліфувалися; бійці намагалися розгадати не так зміст наказу, який буде проголошено, як його вагу. Вагота тінилася в очах курінного, примушувала до терпеливого очікування, проте командант довго мовчав, стоячи перед лавою, пробігав поглядом по обличчях волонтерів, ніби оцінював, чи спроможні вони виконати відповідальний і несподіваний наказ. Й нарешті він вимовив грімко, ніби з мушкета випалив:

«Сталося! Червоні окупанти втікають з нашої землі, розпочалася війна, й Україна кличе нас до бою! Чи ви готові до походу?»

«Готові!!» – ревнули хором бійці, застугоніла пуща, й ранок прокинувся: крізь частокіл смерек на вершині Парашки проникли на галявину перші промені сонця.

«Вільно! – тихше скомандував курінний, й сувора маска сповзла з його обличчя, немов її спило тепло ранкового світла. – Розходьтеся й перевіряйте зброю та спорядження… Зв'язкова Нуся й ройовий Сербин, до мене!»

Струнка дівчина у стрілецькому мундирі й мазепинці виступила з лави, й поруч з нею став Юрко Сербин, пропускаючи Нусю поперед себе.

Й вона ступила крок – нерішучий, боязкий: було це в її житті перше вступлення на дорогу, що її вимріяла, тиняючись світами в пошуках людей, які мали б вивести її з тенет підданства й непевності на лінію відкритого бою, – й ось та людина стоїть посеред галявини, і їй вона дасть згоду нею розпорядитися. Та до цієї миті вона йшла довго і трудно.

На переможний успіх виправи Тимчія-Лопатинського Провід ОУН не розраховував: була вона задумана лише як сигнал для споневіреного страхом і почуттям безвиході галицького люду, який несподівано опинився під жорстокішою, ніж польська, окупацією… Заплановані ОУН на травень сорок першого року бунти у селах Львівщини, Станіславівщини й Тернопільщини, диверсії на фабриках і заводах й атентати на партійних керівників мали вселити в людей надію на можливість спротиву…

Загін Лопатинського перейшов Сян, керівник виправи відрядив двох стрільців і зв'язкову Нусю з грипсом до команданта табору «Олені» Теодора Довбека, а сам із загоном подався до Устиянова, захованого від ока у камеральних дібровах, щоб після перепочинку вирушити на Львів.

Посланці до вишкільного табору, що розмістився в глибині бойківських гір, дізналися про катастрофу в Устиянові на перепочинку в Підбужжі. Й довгими зимовими ночами, вдень відпочиваючи в сільських хатах, бездоріжжям, крізь снігові замети цілий тиждень добиралися вони до явочної квартири у крайній хаті Синєвидного, а звідти сільський хлопчина провів їх ущелиною між Парашкою й Магурою.

Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.

Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:

«Юрко…»

Аж тоді Сербин упізнав дівчину – ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая