Выбери любимый жанр

Торговиця - Іваничук Роман - Страница 24


Изменить размер шрифта:

24

На нього, не підводячись з-за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб'юся, – скрушно подумав Олесь, – треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг…

Та це ж Іван Ферлей – невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження…»

Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з-за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.

Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.

Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто-небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців – з їхніми хвостачами, перескічками, свинками – не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш… То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра – чорна виграє, біла програє! то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки – від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить…

Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок – не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, – їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина.

«Як собі пригадаю, – піворила одна, – кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи-то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах…»

«Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, – хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. – Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш – не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають…»

«А хіба ліпше, кумо солоденька, – огризнулася перша, – як ти не те що співати, а й повітря по-людськи випустити не вмієш… Не годна-м терпіти тих, що ні з глови мови, ні з дупи перду…»

«Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра…»

«Говори собі свеї… Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам'ять трачу…»

«Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров'я!»

Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?… Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій…

На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом – мидницями, збанками та чашами – старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові:

«А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв'язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали… Отаке-то…»

По хвилині почав він з іншої бочки:

«Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже…»

Ще трохи помовчавши, теленів далі:

«У молодості бував я в Познані. О, там дами ходять, мов рибки пливуть, лиш поплавцями перебирають… А наші молодиці так розбехкалися, що задницями волочать землю, ніби тачки тарганять за собою… Тому-то у нас не так діється, як у них…»

Олесь довго блукав базаром, у міський світ занурившись і про все забувши. Й добре йому було на такому відпочинку, та враз постало перед ним його власне минуле життя, якого він хотів позбутися. За столиком, на якому гуцули бриндзу продавали й пішли собі, розпродавши, розмістив дерев'яні буздигани, рядочком виставивши, ніхто інший, а сусід Гаврилко й пояснював зацікавленим, кого та чи інша коряжина зображає, а люди обступили столик, бо такого товару на Торговиці ще не бачили.

«Це Сталін, прошу пана… То Молотов, це Калінін, а той – то вже Берія… А ще маю кілька безіменних, їх же було в нас мільйонами».

«Што-то нє похожіє, – підійшов до столика якийсь москаль і, сумніваючись, обмацував то одну, то іншу фігуру. – Морди протівниє».

«Бо такі в них були пики, – впирався Гаврилко. – То лише на портретах художники їм фізії підмальовували».

«О, то в тебя сдесь всьо політбюро!» – захоплено вигукнув інший, і на голос його почала сходитись до столу базарна москальня.

Приглядалися, обмацували, а деякі зітхали побожно:

«На самом дєлє – Сталін, отєц наш родной нєзабвєнний… Ну а ето чєм нє Молотов – такой серйозний, в очках… І дєдушку Калініна по бородкє опрєдєліш… А как етого не узнать: Берія! Сволочь, канєшно, но наш…»

За мить потвори були розпродані, й Гаврилко, навіть не помітивши Олеся, йшов з базару з набитою грішми кишенею й говорив сам до себе, сміючись:

«І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!»

Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи.

…Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару.

«Втікає від себе самого, – подумав Геродот. – Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите…»

Й тоді увірвалося в його пам'ять тривожне питання Сальомеї – таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров'ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил.

«Що буде з нами, Корнелю?»

Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка – не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них – від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, – на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення… Та не сказав він цього: Caльомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога… Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп'яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших!

24
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Іваничук Роман - Торговиця Торговиця
Мир литературы