Торговиця - Іваничук Роман - Страница 18

• Предыдущая
• 18/47
• Следующая

«Яка ж вона гарна!» – вигукнула Нуся із захопленням і заздрістю.

«Ти теж гарна, Анничко, – погладив її по плечу професор. – Й колись станеш для свого обранця найвродливішою на світі жінкою».

При цих словах Нуся перехопила погляд Юрка, ті його палкі позирки вона вже не раз відчувала на собі й уникала їх, бо ж верталася до Олеся із заповітною обіцянкою стати його жоною…

Дорога додому, здавалось, не мала кінця, час скорочувався в розмовах. Нуся користала з нагоди, щоб наговоритися з розумною людиною, і самій було дивно, що з кожною хвилиною ставала все сміливіша у спілкуванні з професором, якого гімназисти обожнювали, хоч водночас никли перед його маєстатом, а під час матури тремтіли зі страху.

Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, – звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою-мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у «Віснику» Донцова, – взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: «Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!»; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:

«Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія – то естетика, а не політика… «Ich singe, wie ein Vogel singt»[15] – висловив колись своє мистецьке кредо Гете».

«Таке кредо нині не на часі, – сміливо заперечила Нуся. – Ким би ми стали, якби не будили нас своїм «кайдани порвіте» Шевченко, «вставай, хто живий» – Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва – «покотиш Чорним морем гомін волі»?

Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:

«Маєте рацію, панно Нусю… Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко… Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм – мертвотна петля, що здавлює дух…»

Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:

«Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти… Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать-два, смірно, habt acht,[16] проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п'яного очерету.

Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:

«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі…»

За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?… На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.

Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:

«Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!» – Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: – А де ж ті женці – по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?»

Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:

«Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники – кожен про свою всесвітню державу… Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? – Й додав по хвилі, зблиснувши очима: – Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії – так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави…»

У Куровичах в'язні Берези розпрощалися. Юрко Сербин подався до Львова, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин, а отець Чемеринський, професор Тарновецький і Нуся звернули на Рогатинський тракт, щоб через Галич і Отинію добратися нарешті до Міста, яке недавно здавалось назавше для них втрачене.

Вдосвіта у вікно від городу до будинку Антошка Дзівака хтось дрібно затарабанив пальцями, й пані Емілія, немов ошпарена, схопилася з ліжка: може, Нусю випустили, може, то вона? Притулилася чолом до шибки, вглядаючись у сутінок, у якому тінилася висока постать. Тихо скрикнула, і в її голосі відчулася радість, змішана з розчаруванням: не була то Нуся, під вікном стояв Казьо й давав рукою знак матері, щоб впустила до хати. Жінка кинулася до дверей, відчинила, й Антошко схопився з постелі. Після арешту Нусі він утратив сон і довгими ночами прислухався до звуків, що долинали з кварталу: водно вчувався йому тупіт кованих підборів, то гудок автомобіля, то гарчання поліцаїв – ті тривожні звуки залишилися назавше в його слухових закамарках після арешту доньки…

Роздягнутий, лише в кальсонах, він стояв тепер за спиною дружини, тремтів від страху й прохолоди і не впізнавав сина – певне, через те що на його голові кокоїжилася рогатівка з орлом над дашком, був Казьо зодягнутий у гранатовий кітель, – й аж тоді, коли Емілія захлипала: «Казю, Казю, як добре, що ти приїхав!», Антошко втямив нарешті, що перед ним стоїть не поліцай, а рідний син.

Однак не припав до нього, не пригорнув до грудей, нібито Казьо нікуди з дому й не дівався; стояв перед сином у винуватій позі, немов щось негідного вчинив, й проказав хрипло два слова – лише вони залишилися на нині в його пам'яті:

«Нусю забрали…»

Казьо скинув рогатівку, повісив на кілок, вбитий в одвірок, розщепив комір на кітелі й, важко опустившись у фотель, промовив байдужим, з відтінком нехоті голосом:

«То її клопіт… У воєнний час кожен іде туди, куди його кличе патріотичний обов'язок. Нусині обов'язки мене не обходять…»

«Але ж її в тюрмі замучать, вона така делікатна», – прошепотіла Емілія, й у передсвітанковому сутінку її голос прошелестів, ніби десь за вікном, у потойбіччі.

Казьо рвучко підвівся з фотеля, ніби цим рухом затуляв рота матері, й заговорив по-польськи, хоч дотепер завше звертався до мами її мовою:

«Най мамця мені приготує дві пари білизни і якусь там перекуску, я ще нині всяду до варшавського поїзда… Мамця чує, що я кажу?»

«Але ж чому ти мусиш їхати до Варшави? – здобувся на мову Антошко. – Прецінь вчишся на Львівській політехніці…»

«Нині розпочинається наука іншого роду, татку, – таким самим чужим голосом відказав Казьо. – Але досить того, я не маю часу… Наш уряд відмовився прокласти німцям коридор до Гданська, й абвер уже підійшов до Познаня. А я маю особливе доручення від партії ендеків «Wolnosc і niezawislosc».[17] Ta це моя справа. Віднині я ні вам, ані собі більше не належу. Ойчизна в небезпеці».

Казьо покинув батьківський дім ще до сходу сонця. А вранці Торговиця дізналася від панни Гані, яка по ночах не скидала з голови слухавки детекторного приймача, що німці напали на Польщу…

Антошко Дзівак у цілковитій прострації непорушно просидів у фотелі до обіду, а тоді схопився, ніби до нього раптово прийшла думка – як ще можна врятувати Польщу. Іншого виходу він не бачив, як повідомити про лихо – може, він ще не знав – пана Станіслава Вінценза, який може якщо не допомогти, то бодай порадити. Антошко одягнувся у новий костюм, як до церкви, й подався до Рунгур.

• Предыдущая
• 18/47
• Следующая