Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 3
- Предыдущая
- 3/188
- Следующая
Він ледь помітно посміхнувся до неї, отримавши у відповідь сповнений радості й завзяття погляд. Під час бою від стриманої поведінки Арії не лишалося й сліду — вона ставала напрочуд відкритою.
За мить їх відокремила хвиля блакитного полум’я, та така сильна, що Ерагонові довелося сховатися за щитом. Визираючи з-за нього, юнак бачив, як Сапфіра пускала в солдатів стрімкі потоки полум’я, що долітали до них, хоч і не завдавали жодної шкоди.
Лучники, які розташувалися на стінах фортеці, спробували відлякати дракона залпом стріл, та повітря довкола Сапфіри було таке розпечене, що добра половина стріл обернулася на попіл, навіть не долетівши до неї, а решта була знешкоджена магічним захистом, яким оберігав її Ерагон. Щодо самого юнака, то його стріли не зачепили — тільки одна вдарилась об щит і відлетіла, залишивши на ньому подряпину.
І в цей момент Сапфірі вдалося вразити трьох воїнів. їх охопило таке палюче полум’я, що вони сконали, навіть не скрикнувши. Решта солдатів скупчилися посеред двору — яскраві спалахи блакитного полум’я мерехтіли на лезах їхніх списів та пік. Проте як Сапфіра не старалася, дістати їх усе одно не могла. Урешті-решт вона облишила марні спроби й закрила пащеку. І тільки-но полум’я зникло, як двір поглинула тиша.
Той маг, який захищав ворожих воїнів, мав бути могутній і досвідчений. Принаймні саме так здалося Ерагону.
«Невже Мертаг? — подумав він.— А якщо це дійсно він, то навіщо йому й Торнаку захищати Белатону? Хіба Галбаторікс зацікавлений у тому, щоб контролювати його міста?»
Але міркувати було ніколи. Ерагон кинувся вперед і одним ударом Брізінгра зітнув голови відразу кільком ворогам, ніби скосив стигле колосся пшениці. Ще одного солдата він розрубав навпіл з такою легкістю, немовби його кольчуга була найтоншим полотном. Полилася кров. Від меча Ерагона загинув іще один воїн. Четвертого він ударив щитом так сильно, що той відлетів, зваливши з ніг кількох своїх спільників.
Реакція ворожих бійців здавалась Ерагонові надзвичайно повільною. Було таке враження, що ті навіть не намагалися захищатись. Сапфіра тим часом пробивалась у самісіньку гущу бою — одних солдатів дракон просто підкидав ланами вгору, других змітав своїм могутнім хвостом, а третіх звалював з ніг ударами голови. Поруч билася й Арія. Кожен змах її меча ставав смертоносним для воїнів Імперії.
Ухилившись від чергового удару списом, Ерагон помітив неподалік ельфа Блодхгарма, а разом із ним іще одинадцять ельфів, які охороняли його й Сапфіру. Вардени врешті-решт таки увірвалися до двору крізь отвір у стіні фортеці, але ворог ще стримував їхній натиск, хоч і дуже боявся дракона.
Невдовзі круговерть бою розкидала Ерагона й Сапфіру в різні кутки двору, та юнак цим не переймався. Навіть без його захисту Сапфіра самотужки могла дати раду двом-трьом десяткам противників.
Один із них якраз намагався пробити списом Ерагонів щит і поранити юнака в плече. Ерагон розвернувся й побачив велетенського страшного чоловіка з чорною діркою на місці передніх зубів. Той схопився за кинджал, який висів у нього на поясі, та Ерагон, напружившись, завдав у відповідь такого удару, що солдата відкинуло на кілька ярдів назад. І в цей час навколо засвистіли стріли, ранячи й убиваючи багатьох солдатів. Ерагон обачно сховався за щитом. З одного боку, його надійно захищала магія, та з другого — захист діяв лише проти звичайних стріл, а могла трапитись і зачарована.
Вуста юнака скривилися в болісній посмішці. Оборонці добре розуміли, що єдиний спосіб перемогти — це вбити Ерагона й ельфів, і їм було байдуже, скількома воїнами доведеться задля цього пожертвувати.
«Надто пізно,— не без зловтіхи подумав Ерагон.— Тікайте з Імперії, доки ще маєте шанс».
Атака лучників дозволила юнакові трохи перепочити. Це було дуже добре, бо штурм міста розпочався ще на світанку й вони із Сапфірою весь цей час безугавно билися.
Та злива стріл невдовзі вщухла. Тоді Ерагон узяв Брізінгр у ліву руку, а правою підняв із землі спис одного з убитих воїнів і пожбурив його у ворожого лучника. Юнак знав, що без належної підготовки влучити списом у ціль надзвичайно важко, тож він зовсім не здивувався, коли зброя пролетіла повз солдата, в якого він цілився. Але те, що йому не вдалося вразити бодай когось із шеренги лучників, було вже доволі дивно. Тим часом спис пролетів над ворогами й зник за стіною замку. У відповідь лучники тільки розреготалися й почали глузувати з Ерагона.
Проте вже за мить увагу юнака привернув стрімкий рух. Він побачив, як Арія кинула в лучників свій власний спис і той пронизав одразу двох ворогів. Варто було Арії махнути вбік тих двох бідолах мечем і вигукнути «Брізінгр!», як спис спалахнув яскраво-зеленим полум’ям. Решта лучників відсахнулася від палаючих тіл й миттю кинулася до дверей, які вели на вищі рівні замку.
— Так нечесно,— сказав Ерагон.— Я не можу скористатися цим закляттям, бо мій меч вибухне, як феєрверк.
Арія здивовано зиркнула на нього.
Битва протривала ще кілька хвилин, і хоч дехто із солдатів намагався захищатись, більшість із них рятувалася втечею. П’ятьом Ерагон дозволив утекти, добре розуміючи, що вони все одно нікуди це дінуться. Потім він швидко оглянув тіла полеглих, щоб пересвідчитися, що ті насправді мертві, а тоді обвів пильним поглядом внутрішній двір. Купка варденів якраз відчиняла браму в стіні і втягувала таран — невдовзі мав розпочатися штурм замку. Усі інші скупчилися біля брами головної вежі, готові або увірватися в замок, або в разі потреби відбити напад супротивника. Серед них був і кузен Ерагона Роран. Він віддавав накази воїнам свого загону й завзято вимахував молотом, з яким ніколи не розлучався. На другому боці двору над купою ворожих тіл схилилася Сапфіра. Її луску вкривали краплі крові, які здавалися ще червонішими на тлі блакитного тулуба. Потім дракон задер голову, і з його пащеки вирвався переможний клич, такий сильний, що від нього здригнулося все місто.
І в цю мить до Ерагона долинув якийсь шум. Невдовзі його почули й усі вардени. їхні погляди прикипіли до брами головної вежі. Пролунав потужний глухий удар — брама розчахнулася. В обличчя варденам повалив густий-прегустий дим ВІД факелів. Він був такий густий, що вардени почали кашляти. Із темного нутра брами долинув стукіт копит. Дим поволі розвіявся, і всі побачили вершника. Спершу Ерагонові здалося, що той тримає в руці звичайний спис, та вже за мить він розгледів якесь дивне зелене ратище й гостре лезо вигадливої форми. Ледь помітне сяйво довкола нього свідчило про магічний захист.
Вершник натягнув повіддя й спрямував коня до Сапфіри, яка звелася на задні лапи й приготувалася до оборони.
Серце Ерагона тіпнулося. Надто вже самовпевнено поводився вершник, та й спис його виглядав зловісно. І хоч захист Сапфіри був досить надійний, щось підказувало юнакові, що дракон у смертельній небезпеці.
«Я не встигну дістатися до Сапфіри»,— миттю подумав Ерагон і спробував торкнутися думок вершника. Але той так зосередився на своїй меті, що навіть не помітив його присутності. Свідомість незнайомця перебувала в неймовірній напрузі, тож проникнути в неї було несила. Тоді Ерагон пірнув у глибини власної пам’яті й, пригадавши п’ять-шість слів прадавньої мови, склав простеньке закляття, яке могло б зупинити вершника. Та в глибині душі юнак розумів, що його зусилля марні. Навіть якщо вершник не був магом, то його, напевно, добре підготували, щоб він умів захиститися від будь-якої магії. Але як би там не було, Ерагон не міг залишатись осторонь, коли Сапфірі загрожувала небезпека.
Нарешті юнак згадав, як правильно вимовляти кілька важких звуків прадавньої мови. Він вдихнув на повні груди повітря. З його вуст ось-ось мало злетіти магічне закляття, та ельфи виявилися спритнішими. Ерагон іще не встиг вимовити жодного слова, як позаду пролунав відчайдушний крик.
— Мае,— тільки й прошепотів Ерагон навздогін ельфійській магії.
Скалки розбитої мозаїки почали рухатись і обернулися на потоки води, а в землі утворилася довжелезна тріщина. Кінь вершника злякано заіржав і провалився в неї, зламавши обидві передні ноги. Та в останню мить вершник усе-таки встиг метнути в Сапфіру магічний спис.
- Предыдущая
- 3/188
- Следующая
