Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 42

• Предыдущая
• 42/48
• Следующая

Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, то уявляється: так, його мали викреслити з нашої історії, заборонити навіть право на безневинну згадку його імені, щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в укра- їнському світі.

Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільському цвинтарі  в  Затурцях  перед  символічною могилою

197

В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх роз- повідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівняли з землею радянські бульдозери), на якому знайшли свій останній притулок Липинські, а побіля них — і він, В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієї родини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції люд- ності цієї землі, де він народився. Недоречно й некорект- но вимірювати, кого більше було в ньому — поляка чи українця — зате дуже доречно і правомірно стверджува- ти: Україна мала в його особі великого патріота. Одного з найвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття. Говорячи про Липинського, важко уникнути цього пафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути сам наш історичний розвиток, була охоплена інфернальними вогнями. Бо в ній були великі злети національного духу й високі подвиги, про які виразно можна сказати тільки високими словами. Були підлі зради, про які можна говорити лише чорнослівними інвективами. Була полі- тична короткозорість індивідів, що претендували на роль національних пророків і вождів, була дитяча наївність доморощених квазіполітиків, яким належалося б хіба що грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навіть жодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифі- кувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіона- ріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціо- нальної темряви та давлючої безнадії національної спра-

ви на нашій сторозтерзаній землі.

Того ж дня я стояв перед руїнами маєтку Липинських. Розповідали: ще в недавні часи тут був — уявімо собі! — племгосп. Тут ревіли бугаї, лунали матюки, свистіли батоги, каркало гайвороння, надовкіл розпросторювали- ся плантації буйних бур’янів і пил забуття спадав на цю благословенну місцину.

Хто міг тоді повірити, що тут, у цьому домі зі стін дивилися полотна видатних майстрів живопису. Що тут була унікальна бібліотека, в яку книги примандровували і з Парижа, і з Рима, і з Варшави, і з Петербурга. І зацне товариство збиралося сюди не тільки для забав, на яких лунали полонези, мазурки й краков’яки, а й велися при-

страсні дискусії про те, як жити далі на цій землі, як вибудовувати стосунки з аборигенним населенням, бо ж минуле цих стосунків – умістило стільки крові й вогню. До честі Липинських, вони прагнули вибудовувати свої стосунки з українськими селянами на порозумінні, постійно шукали в них компромісів і злагіднення. Тому змальовувати їх у нашій історії належиться не тими однозначно темними барвами, на які заслужили завогне- ні ненавистю до українців деякі шляхтичі-дідичі, що

мали українців тільки за дурне бидло.

І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмеж- но відданого не просто адвоката України, а одного з най- більших українських патріотів. Прекрасний і, здається, незбагненний парадокс: народ, із яким українці мають таке драматичне кількасотлітнє протистояння, підно- сить нам такий дар.

І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропо- нує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалює надії, поривання, розчарування і всю невимовну життє- ву драму В’ячеслава Липинського?

І ось — можемо порадіти! — є така книжка. Маємо всі підстави для читацької втіхи: в нас нарешті написано роман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно по- долано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спіль- ної національної історії.

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер- шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти- ка — у кожній з них зроблено на окрему біографію, на ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли- ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від- криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи про Липинського, вже не треба буде розповідати його біогра- фію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося і між якими берегами текло життя цього інтелектуала з воістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, який вписав себе золотими літерами в історію України першої

третини XX століття. Походить він із відомого польсько- го дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно, йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича поль- ських осадників на волинських кресах. Липинським одразу пощастило тут успішно загосподарити. Родина була заможною, культурною та освіченою. Як уже згаду- валося, характерно, що в стосунках Липинських із укра- їнськими селянами не виникали ті напружено драматич- ні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько- українських стосунків на Волині.

До речі, в той час у польському середовищі відбували- ся цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцисти- ці В’ячеслава Липинського. Немало української старши- ни в різні часи стало польською шляхтою, відгородивши- ся від свого народу перефарбованими титулами й перей- шовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у вирішальні моменти української історії, як, скажімо, полковник Михайло Кричевський, що став одним із най- ближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його повстанні проти польського панування на українській землі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порад- ник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцької унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом Липинський присвятив глибокі історичні розвідки); повернулися до нього і київські «громадівці» Володимир Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький, яких шовіністи російської й польської мастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вер- тали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і багатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії, Липинський увійшов у середовище національно свідомої української молоді і відтоді назавжди відчув себе україн- цем польського походження. Ще в гімназії, не пориваю- чи жодних зв’язків із польським середовищем, він почав агітацію серед молоді сполонізованої української шлях- ти для повернення її до українського кореня. 1909 року відбувся нелегальний з’їзд «українців польської культу-

ри», на якому Липинський виступив з головною доповід- дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні». Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом мотиваційних моментів поглиблення його україноцен- тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд- ницький.

Заклики Липинського до поляків України не мали великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою українську віру рідних братів і дружину, яка виховала їхню доньку полькою без виразної української лояльно- сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин- ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх єдинокровців. Так розкололася і родина польських гра- фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство і став ієрархом Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто- сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву- чить у романі Івана Корсака.

До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську діяльність Липинського (маючи передовсім на   увазі

• Предыдущая
• 42/48
• Следующая