Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 17
- Предыдущая
- 17/48
- Следующая
Тим часом безладна стрілянина на вулиці ближчала і до Скоропадського підбіг офіцер:
Чого ви чекаєте, ви ж загинете!
А нікуди мені йти, — кволо якось відказав геть- ман.
Йдіть до мене…
Скоропадський згадав про дворик отой прохідний на Левашівській, але коли підійшов до воріт, то вони так і лишались забиті, бо через халатність, певне, роз- порядження його не виконали. Накинувши на себе доху, аби не впізнали, з випадковим візником дістався на Банкову — біля будинку стояла гармата, яку якраз заряджали…
Врешті вирішив їхати до турецького посла, що мешкав у готелі «Палас». Відмовитися офіційно від
влади чи цього робити не слід? Поодинокі ще пострі- ли та зрідка кулеметне гарчання, мов пересвари, свід- чили про опір вірних обов’язку військовиків: ні, довше люди не мають гинути, їх від присяги потрібно негайно звільнити.
Рівним, чітким почерком лягав на папір куций текст відречення від гетьманської посади. Крапка після останнього речення була крапкою опісля бага- тьох величних сподівань, обвалу будівлі, що зводила- ся з таким трудом, аж долоні вкривалися одним водя- нистим суцільним мозолем, зводилася потом солоним і такою ж солонуватою кров’ю, опісля краху ілюзій, яким не судилося на світ білий пробитися, як блідо- зеленій траві крізь надто грубу і упродовж тривалого часу втоптану підошвами кам’яну бруківку.
17
Горів його дім у Русалівських Чагарах.
Він метався світлицею в напівпам’ятстві, гатив
кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, та все намарне; між тим крізь щілини вужами вповзав сизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі підні- мався все вище і вище, вже й до пояса став сягати, забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені, полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививали- ся за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазира- ли крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…
— Рами віконні ламайте, рятуйтеся! — голос Левка Зануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.
Як же воно так, змайнула подивована думка в Липинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже й могила досі травою поросла, а він усе ще гукає через роки, йому порятунок радить?..
В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжко закашлявся, мов той сизий ядучий дим справді щойно лещатами безжальними чавив йому груди, той сизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату, міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досві- ток, що займався за вікном його віденського помеш- кання.
Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикме- ти, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусь негаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі, коли після справжнісінької таки пожежі ще довго лишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горіло- го. Навіть коли вже був у посольському кабінеті, зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непоясни- ма тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кіль- ка разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитися хотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивіт- рився з думок.
Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непо- яснювана тривога раптом підтвердилася.
Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжим дипломатичним пакетом.
— Полковника Болбочана розстріляли, — замість
«добридень» проказав упівголоса.
Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі.
Боже милий, що діється, думав Липинський, при нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна сві- дома і чесна одиниця на вагу золота важиться. А Болбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, був одним серед найвизначніших українців, які пристали до національної роботи допіру в часи революції, дещо пізній, але пристали щиро й усією душею.
Липинському оповідали про похід Запорізької дивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства з півостровом перед підписом договору у Бересті душа
кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбо- чаном він просто не міг.
Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися на раптово потривоженій весняній воді, українське вій- сько брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби не козацька зухвалість та витончена психологічна гра командирів, — стрімко просувалася Запорізька диві- зія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і ось вже вона на вулицях Сімферополя.
Ніде по всій Україні, — оповідатиме згодом учас- ник походу, — не стрічали нас з такою непідробною радістю, як зустрічали нас і вітали тут, в Сімфе- рополі…
Воно й зрозуміло: на вулицях, після втечі більшо- виків, ще хиталися на вітрах тіла повішених, ще не всі вікна в домівках засклили після погромів червоних.
Рідко біда самотиною ходить, тож оскільки Німеччина собі накинула виголоднілим оком на ласі для них кримські простори, то війська генерала фон Коша оточують українців та враз беруть під контроль найважливіші в місті вузли.
Скласти зброю, здати майно. Ви інтерновані, — з прусською прямотою висунув генерал ультиматум.
Мовляв, пояснила німецька депутація, за Берестей- ською угодою то не ваше, нічиє майже лишилося, то вже ми тут господарі. І папери перед Болбочаном, як карти ворожка, переконливо розкладають:
Ми давали запит у Київ, і нам з міністерства вій- ськових справ УНР відповіли, що про вас вони зовсім не знають та ніяких завдань воювати в Криму не дава- ли нікому.
Отакої…
Тим часом Болбочан розробив два паралельних плани звільнення Криму від червоних частин, а
німецькому командуванню висунув зустрічні вимоги: Запорізька дивізія відступить лише після наказу повноважних на те своїх урядовців, зброї не віддасть, хоча рух транспортних і санітарних частин, як ком- проміс, готова узгоджувати з німцями.
Слава Богові, прибув генерал УНР Зураб Натієв, безпосередній начальник Болбочана, і, як старший військовим званням за фон Коша, залагодив кон- флікт.
Між тим німецьким штабістам вдалося якось нала- годити зв’язок з Києвом, але звідти Петрові Болбочану по черзі надходило:
Україна не забуде ніколи жертовності Запорізь- кої дивізії.
А ще через півгодини:
Радимо прийняти вимоги німецького команду- вання.
У цій безтолковщині немалого труда вартувало Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії. А вона таки зберігалася, як лишався беззмінним напис на дивізійному прапорі довкола тризуба:
«З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці не належали ніколи до тих, про кого гірко згадуватиме О. Вишнівський: «Ці «отамани» вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю містечок…
Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, видавав із цього приводу найгостріші накази».
Ті накази здебільшого не виконувалися.
Липинський терпіти не міг безвідповідальності та розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібні- шому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлюту- вало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюй- ство. В його публікації про українську гетьманську традицію, якій надавав неабиякого значення, замість
«германське варварство» раптом читає… «гетьманське варварство».
Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липин- ським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись, докинув:
— Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якби Болбочан не був таким йоршистим…
В’ячеслав Казимирович тільки головою покру- тив — так, мов була вона якась окремішня і не зовсім слухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припа- сувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листом Петра Болбочана Головному отаманові, членам Ди- ректорії, прем’єр-міністру, начальникові Генераль- ного штабу, головам Українського Національного Союзу і Українській партії соціалістів-самостійників.
- Предыдущая
- 17/48
- Следующая
