Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 15
- Предыдущая
- 15/48
- Следующая
На якийсь час Липинський візити та прийоми зму- шений був перекласти на Токаржевського, але до Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних справ Німеччини, був змушений їхати сам — не впер- ше вони мову вели про відносини з Польщею.
Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками, в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото
заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу- ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз- мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра- їнські інтереси в перемовинах про Польщу будуть взяті під пильну увагу.
Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво- рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав- лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра- цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту- вав і ставив галочки чи знаки запитання на полях видань — знаків запитання чомусь з’являлося дедалі більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка- цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, — напи- ше в листі до Дмитра Дорошенка. — При австрійсько- му командуванні у Київі єсть такий п. Herman, Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня справозданя, що на Україні ніяких Українців немає, що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі його рапортів АОК припинило видавання часописі
«Відродження України», яка посилалась в великім числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях. Одночасно за його посередництвом «Последния Новости» закупили тут велику кількість паперу. Він звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього пана забрали з України».
15
Інколи видавалося Липинському, що доля людська чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла- генькому човнику, який долає велетенські і грізні
океанські хвилі: то підносить велика вода той човник угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його вал води за спиною.
— Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати- фікаційні грамоти Берестейського договору, підписані власноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ і болгарським царем Фердинандом, — як вимовляв ці слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні надто холодного березового соку. Українська справа таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець- кою стороною він уже обміняється після повернення до Відня з Києва.
Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов- нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро- ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у Відні на честь українського посланника. Австро-угор- ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві- денського парламенту Юліан Романчук, посли Кость Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру холодного соку березового.
За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин- ському так, як тріпають лляне волокно у терниці
удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу- вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:
Ми отримали від свого правительства повідом- лення про те, що цісарське королівське правительство Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при заключенні миру в Бересті зобов’язання, — Липин- ський говорив різко і категорично, бо граф виморив В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті- лося зараз дивитися. — Правительство ваше мало най- пізніше двадцятого липня сего року предложити зако- нопроект про виділення від королівства Галичини областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною в один коронний край. Предложення мало одержати силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе- ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня сего року.
Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан- сист Буріан крутився, як на полюванні лис, який потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра- порцями обклали навкруг.
Ваша сторона не виконує зобов’язань, — і граф узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя, м’ясо та інші продукти.
«Холера б тебе вхопила, — подумки лаявся Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи все нові аргументи, аби викрутитися від виконання Берестейської угоди. — Мало тобі врізав тоді прем’єр по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні- стром».
Віденські українські парламентарі якось йому опо- відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти, підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча
пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під вухо найближчому міністрові, здається, то був Буріан,а тоді ще й з другої руки почастував…
Що там скоїлося? — у перерві спантеличено запитували в депутата Дідушицького, який поряд з ними сидів.
Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є- ра, — зізнався парламентар, що був мастаком на екзо- тичні вигадки. — А прем’єр подумав, що то міністр…
«Мало, таки мало тобі, графе, — злився Липин- ський, — відважив по щирості тоді прем’єр».
Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес- лав Казимирович з лукавим графом, навіть радив Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків. Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор- щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти хочеться, вона потребує більше економічних відносин з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба одного урядовця для полагодження тих чи тих поточ- них справ.
Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро- писа-Йолтуховського призначили губернським старо- стою Холмщини і Підляшшя.
А ще до Липинського прийшло визнання — як до історика та літератора. Років шість чи навіть більше збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими- рович, раптом набули нового звучання. В газеті
«Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі з України» він знайшов відгук про власну кни-
гу: «Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла укр. Держави у Відни п. Липинського «Z dziejow Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо- грає колись таку велику ролю в життю української держави. Наклепи польської преси на українство, — а спеціально на українську державу — заєдне вислізу- вання, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутеш- ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто- рінь українського життя. Ці люди почали вертати до українства — українською мовою. І то гарною воло- діють добре, бо навчились її прямо від народу. Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли- пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла- тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби- то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок — він віднаходить себе — він стає українцем. І приходиться мені — коли на те гляджу — сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас- но його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».
- Предыдущая
- 15/48
- Следующая
