Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 12
- Предыдущая
- 12/48
- Следующая
ми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудь клином. У нескольких не было языков. В одном углу могилы мы нашли некоторое количество только рук и ног. В стороне от могилы у забора сада мы нашли несколько трупов, на которых не было следов насиль- ственной смерти. Когда через несколько дней их вскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхатель- ные и глотательные пути были заполнены землей. Несчастные были погребены заживо и, стараясь дышать, глотали землю. В этой могиле лежали люди разных возрастов и полов. Тут были старики, мужчи- ны, женщины и дети. Одна женщина была связана веревкой со своей дочкой, девочкой лет восьми. У обеих были огнестрельные раны.
В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) было то же самое, такой же покрытый кровью с костями и мозгом пол и пр. В этом помещении особенно броса- лась в глаза колода, на которую клалась голова жерт- вы и разбивалась ломом, непосредственно рядом с колодой была яма, вроде люка, наполненная до верху человеческим мозгом, куда при размозжении черепа мозг тут же падал...
…Пытаемого привязывали к стене или столбу; потом к нему крепко привязывали одним концом железную трубу в несколько дюймов ширины... Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тут же закрывалось проволочной сеткой и к нему подно- сился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало въедаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следую- щего дня, пока жертва умирала.
…Пытка «горячим сургучом», о которой рассказы- вают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве... Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срывали вместе с кожей…
Расстреливали под звуки духовой музыки... В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Екатеринославе предпочитали и распятие, и побивание камнями. В Одессе истязали, привязывая цепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря, других разрывали пополам колесами лебедок, третьих опускали по очереди в котел…»
…Ну й нехай, думав Липинський, він перетерпить цю злу публікацію в «Новій Раді», як багато чого навчився терпіти, мовчки, тихцем гасити в душі. Люди, які не варяться у цьому казанку, не тямлять, з якого боку може наскочити біда, хіба згодом порозум- нішають. Він просто напише заяву в Київ, що таке дискредитування посольств не лежить ані в держав- нім, ані в національнім інтересі. І попрохає пресовий відділ свого міністерства звернути на неподобство увагу.
Та вже зовсім опустилися руки, як невдовзі з черго- вою поштою з Києва надійшла газета «Відродження» з публікацією про «зраду» державних урядовців. Полум’ю обурення, яке досі ретельно притлумлював, гасив і притоптував, тепер не міг дати ради; він схопив ручку й папір, хотів невідкладно в міністерство своє написати — марно проте, не слухалося перо, воно вистрибувало і витанцьовувало у руці, мов у безнадій- ного пияка, який тиждень не виходив із чмуду.
Лише через кілька годин Липинський був ладен взятися за офіційного листа про безголів’я, якому має бути ж якась межа.
«Ся «зрада» се вже остання крапля, яка переповни- ла чашу мого терпіння, — букви в листі тепер шикува- лися рівно, а перо стало чемним, мов то і не воно ще зовсім недавно влаштовувало п’яні вибрики та витре- беньки. — Немає у мене ані сил фізичних, ані охоти, ані, що найважніше, не бачу державної потреби пра-
цювати в таких умовах. Моя присутність тут і через мою хворість, і через оцей брак елементарного довіря (що доказує оця стаття) тут зовсім зайва. І тому ще раз прохаю Вас звільнити мене від моїх обовязків. Сього рішення переложити не можу і воно єсть зовсім кате- горичне…»
В’ячеслав Казимирович обговорював раніше собі заміну, в спокійних тонах йшла мова про кандидату- ри, їхні вади і безперечні достоїнства, але тоді малася на увазі демісія лише у разі погіршення здоров’я.
Лист-відповідь від Дмитра Дорошенка цього разу не забарився.
«Міністр Закордонних Справ Української держави
28 вересня, 1918 року.
Високоповажаний і дорогий товаришу Вячеславе Казимировичу!
Ну як таки Ви можете надавати такої ваги писанням якихсь блазнів із «Відродження», газети абсолютно неофі- ційної, лише субсидійованої (в надії, що буде писати в національнім дусі й захищати уряд в його національних заходах)! Я тої статті не читав, як і взагалі тепер не читаю
«Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців 2-3 тому назад, а тепер зїхало на пси. Довідався за ті дурни- ці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу. Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само, як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притяг- ну газету до відповідальности.
Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бути живим свідком того, як всі тут, починаючи від пана Гетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звіст- ка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я не бачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я споді- ваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України не покинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж
умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені — було б дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного краю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите, любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглиб- шого мого переконання я кажу Вам, що Ви — ідеальний посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілю- зія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гар- ний оркестр, — але забрати дірігента, се значить вийняти душу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.
Я не смію навязувати Вам своїх думок, не хочу Вас умов- ляти. Я просто — не як міністр закордонних справ, а як українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч най- менша змога, — не кидайте Вашого поста!
Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити з Вами про все, що я тут пишу».
12
В’ячеслав Липинський знався подавно з Лонгином Цегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали у Відні поважні справи. З інтелігентним, добре освіче- ним Цегельським йому було завше приємно зустріча-
тися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливий дар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говори- ти цілком протилежне та суперечне баченню співбесід- ника, — почуте таке від іншого могло б дратувати, збу- рювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсут- ність лукавства, — хоч ложкою пошкреби, а не вдасть- ся його знайти, — відсутність того, що звуть «два пишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.
Зізнаюся у гріху, — мовив Липинський по оповіді Цегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у захід-
ноукраїнському урядуванні. — Зізнаюся в справжні- сіньких завидках до галичанського посполитства. Вихована в послуху до свого національного проводу, тільки така громада здатна витримати потугу тепе- рішнього польського натиску. Той послух не дасть під- нести чванливу голову українському Хамові, який в степовій Україні почувається куди привільніше.
То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любити народ, слід повести його у лазню, — всміхнувся одни- ми очима Цегельський. — Хамове насіння нинішні вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро занесли. От недавно військовики на несвіжу голову з добрадива арештували кілька жидів, в тім числі док- тора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до пар- ламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара у Станіславові Лева Бачинського, може, з ним доводи- лося зазнайомитися, так збурило, що заявив про резиґнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидів довіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші вій- ськовики, що докумекалися за ніч поздирати всі поль- ські вивіски на крамницях — ніхто цього, певне, їм не заряджував, ті вивіски постепенно без примусу стали самі господарі на українські мінити…
- Предыдущая
- 12/48
- Следующая
