Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 8

• Предыдущая
• 8/97
• Следующая

лунко. Дужі коні, вкриті панцером, вершники о залізній

зброї і тим же панцером прихилені, поверх якого

на плечі накинуті білі плащі з витканими великими

чорними хрестами, викликали подивовані погляди

зустрічних. Загін хрестоносців повільно просувався

Володимиром до королівського замку.

Прибульці й собі з подивом роззиралися, оцінюючи

досвідченим оком бувалих вояків оборонні вали та

інші укріплення, охайні вулиці і кам’яні будівлі, зведені,

вочевидячки, в недавні роки, мружили очі від

зблиску сонячних променів на куполах золотоверхих

чисельних храмів.

Король Юрій І, немолодий уже, сивий тою сивиною,

що непомітно переходить, чи навіть перейшла

у крейдяну білизнy, з осяйною короною на голові та

скіпетром у руках, сидів на високому троні з вигадливими

візерунками.

– Світлий королю, ми привезли тобі сердечне вітання

від Великого магістра хрестоносців, – попри

ковані свої обладунки посли кланялися легко і вправно,

наче одіж у них була лляна, а не із заліза. – Великий

магістр наказав нам передати побажання здоров’

я твоїй королівській величності та процвітання

усій землі, що є під твоєю короною – від ріки Німан

на півночі до гирла Дунаю, від Сяну і Вісли на заході

до земель Києва і Чернігова, звідки дужою збройовою

рукою прогнав ти поган татарських.

– Кланяйтеся і від мене Великому магістрові,

невтомному оборонцеві віри Христової, – по хвилі

відказав король, очікуючи слів подальших від прусських

послів.

– Великий магістр, усе рицарство Кенігсберга

і землі нашої вважають, що давні незгоди припадають

пилом віків. Настав для нас час купно єднатися

31

Юрій Львович

«Король Руси» Юрій

титулувався королем

і підписувався

так: «Король

Руський, Великий

князь Київський,

ВолодимироВолинський,

Галицький, Луцький

і Дорогичинський»

3232

Печатка Юрія I.

Напис: «S[igillum]

Domini Georgi Regis

Rusie» — Печатка

пана Георгія-Юрія,

короля Русі. На

звороті: «S[igillum]

Domini Georgi

Ducis Ladimerie»

— Печатка пана

Георгія-Юрія, князя

(Во)лодимирії

супроти поган, які стільки лиха завдають твоїй землі,

а завтра, якщо попустити поганим, можуть дійти і до

городів наших. Ми привезли угоду від Великого магістра

про обопільні дії на випадок біди чи загрози, і

якби твої ясні очі подивилися те написане, то магістр

доручив нам від його імені скріпити договір.

Старший із хрестоносців розгорнув довгий свиток,

писаний латиною, і взявся читати. Бояри, що стояли

праворуч і ліворуч королівського трону, слухали

уважно, лиш інколи недовірливі погляди, не втаївшись,

проривалися ненароком.

Дочитавши, хрестоносець вклонився, скрипнувши

обладунками, і передав свиток крайньому бояринові.

– Хай посли Великого магістра відпочинуть з трудної

дороги, – сказав король на завершення. – А завтра,

як дасть Бог день і хліб на столі, ми обсудимо ту

угоду спільно.

А як стихло відлуння важких кроків гостей під

склепіннями замку, терпеливі бояри гуртом заговорили.

– А чи то не замислив магістр якусь каверзу?

– Хтозна, чи то білі плащі з вишитими чорними

хрестами у них на плечах, чи то овечі шкіри поверх

вовчого тіла…

– Приспати нам очі захочуть, а тим робом рицарі

в нас на кордоні.

Легенько пристукнув Юрій скіпетром і заспокійливо

відповів, видавалося, не з висоти свого королівського

трону, а з висоти сивих літ, що тихо шелестіли

за спиною.

– Недовіра наша серце холодить… Та й не близька

дорога від Кенігсберга… То не птахою долетіти,

то коням у важкому залізі іти – вість неминуче матимемо.

Розбурхалася суперечка, гуляли тривожні голоси

під склепінням, вдарялися об лункі стіни і верталися

знову назад, виговоритися хотілося кожному.

– Королю, а чи ти не забув, скільки з рицарямихрестоносцями

клопотів мав твій дід, король Данило?

В далекому вже 1238 році немало люду нашого полягло

під Дорогичином, немало мечів пощербилося об

панцири хрестоносців, аж доки здолали їх?

– З цими підступними рицарями меча маємо завжди

тримати напоготові!

Король нікого не перебивав, на запеклість вельми

гарячих посміхався лише очима, подумки перегортаючи

сторінки минувшини батькових часів і дідових,

раз уже його тут згадали. Підростав він в походах з

батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив

рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив

ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині

й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ,

і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301

році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу,

ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і

людський досвід привів його до несхибного переконання:

держава не мечем сильна, а добрим життям її

людності. Тож невипадково вінчається він з князівною

Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане

польським королем. Робиться все для добрих стосунків

з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає

життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-

Галицької держави. Справедливо зазначиться в

«житії» першого галицько-волинського митрополита

Петра (визнаного Константинополем потім святим),

що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й

повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося,

що один літописець хвалить якогось князя, а інший

осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики

мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош,

описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він

муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за

його влади тішилася українська земля миром і славилася

багатством». Тільки терпеливими перемовинами

та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування

в 1303 році окремої митрополії у його державі.

…Тим часом суперечка його бояр тривала, кожен

висловлював щиро свої вагання і король жодного

не перебив: ніхто не повинен затаїти свою тривогу,

думка кожного має бути зважена і врахована усією

радою. Лише як змовкли бояри, король сказав своє

слово.

– Мудрі мої бояри, не та держава дужа, що наживе

собі більше ворогів чи відштовхне протягнуту

руку, а дужий той, хто другами багатший. Правду мо

3434

вите, що меч має бути завжди напоготові – тільки не

в руках, а в піхвах. Чим більше люд наш триматиме в

руках не меча, а рало, не списа, а будівничу кельму,

тим ліпше нашій землі і її людності. Що ж до замислу

злого, то нема на те ради – лукавий не дрімає. Тільки

не забудьмо Святе Письмо: немає нічого таємного,

що не стало би явним!

А наступного дня, по перемовинах і торгах із послами,

під угодою вже до обіду стояв розмашистий

підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський,

• Предыдущая
• 8/97
• Следующая