Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 31

• Предыдущая
• 31/97
• Следующая

Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість

картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться

для людей. А нащадки, як не будуть зовсім

дурні, то вже якось розберуться – українська душа

то чи якесь перекотиполе.

Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє,

і першим озвався Капніст.

– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із

мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а

тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим

на металі, ще й покритим зверху черню. А головне,

що то наші майстри робили…

118118

Дмитро

Степанович

Бортнянський

ОСТАННІЙ

КОНЦЕРТ МАЕСТРО

Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись,

такі різні характером та обличчям і водночас

чимось між собою схожі – такими схожими і несхожими

бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи

в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх

хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми,

а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе

додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував

немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі,

згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже

наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень.

Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях,

коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької

хорової придворної капели і впівголоса заспівали

улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».

Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і

стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир,

голубий і безмежний; та мелодія не визнавала

похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою,

приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий

тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала

силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку

молодість італійських музичних залів, ба навіть далі,

в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої

ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним

гетьманом Кирилом Розумовським у музичну

капелу.

Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і

гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував

свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі,

він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне

дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори

лиш тоненька, ще зелена шкірочка.

Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор

Павло І круто узявся наводити свої порядки.

З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував

скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх

діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено

ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський

склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший

імператор, сувора повсюдна економія вимагалася

беззастережно, навіть встановлювався час, коли в

домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому

втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав

скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели

чи зведення її до аматорського гуртка.

Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений

керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа

грізному імператорові, в якому заперечує цареві й

обґрунтовує необхідність збереження колективу.

– Сибір його жде, – шепталися про Бортнянського

придворні.

– Якщо не гірше…

Від нового царя можна було чекати усього. Неймовірним

шоком стали похорони його рідної матері,

імператриці Катерини ІІ. Вона померла несподівано

6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в

труні не похована. Тим часом новий імператор посилає

спішних гінців у Москву, і з Успенського собору

Кремля привозять всі царські регалії на вінчання.

Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила

батька, імператора Петра ІІІ. 18 листопада на цвинтарі

Олександро-Невської Лаври розкопують могилу

Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її

в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій

обстановці, під духовні піснеспіви, покладається

імператорська корона – Петра ІІІ убив материн коханець

із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися.

То ж у цьому Павло І вбачав відновлення

історичної справедливості.

А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька

і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені

до Зимового палацу, де й зустрілися колишній

чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…

Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально

«Панахиду».

Над домовинами двох імператорів, над принишклим

придворним натовпом, у якого від жаху гусячою

ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси

капели, слова заупокійної прощальної молитви.

120120

Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно

бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота

і діамантів вельмож будили думки не про славу й

багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.

Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у

вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися

найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть

повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що

нагадував кожному про однаковість і рівність перед

Творцем, про неминучість відповідальності за свої

діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися

з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в

домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення

і покаяння.

Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.

То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого

листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити.

Придворна хорова капела була збережена.

…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім

зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на

репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите,

про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на

думку запросити хористів до себе додому, зрештою,

не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього

конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться

бодай ковток холодної води. І його хористи відразу

ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна

еси душе моя»…

А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося

справді непростим, щедрим на неблизькі дороги,

сповнювалося прикрощами і радістю творчих

удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.

Батько його постачав продуктами, одягом і всім

необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського,

вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої

столиці України, тож невипадково йому гетьманським

указом присвоїли військове звання і внесли

в «список козацький» глухівської сотні.

Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова

кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання

• Предыдущая
• 31/97
• Следующая