Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 28

• Предыдущая
• 28/97
• Следующая

набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові

тлумачення…»

Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до

шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не

прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный

вами, или другим кем-либо, не может быть допущен

к печатанию».

Невтомний Морачевський не опускає рук, через

два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він

звертається в Академію наук із перекладами. Відділення

російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає

І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову

скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія.

Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку

праці Морачевського і в богословському, і в філологічному

аспектах. Відділення академії ухвалює просити в

Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:

«печатанью не подлежит».

Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром

Кониським – Правда й Добро зостанеться.

«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто

Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в

львівській газеті «Правда» друкує український переклад

П’ятикнижжя Мойсея.

Лише через 45 років після завершення перекладу і

через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє

видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.

Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.

…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,

підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,

приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували

двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження

і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже

й пора службу Божу починати, а біля хреста священи

107

ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,

судячи з усього, до мови підключилося…

– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися

люди. – Хіба на могилах вести суперечки?

– Отець Василій начебто каже, що у прибулих

священиків неканонічні тексти молитов…

– Певне, не знає, що московський Синод переклад

Морачевського схвалив ще століття тому.

– Та то політика швидше… Не дарма ж відома

московська правозахисниця сказала, що в російських

священиків під кожною рясою мундир КДБ.

– Та й КДБ вже щезло…

– А мундири до дірок доношують.

– Немислимо: і досі духовні особи та політики

вдають, що української мови не існує, що нею не

можна звертатися до Бога…

– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні

2006 року…

– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре

знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,

в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…

– Тільки ми забуваємо свої пракорені…

Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив

її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й

духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися

над громадою, набирали сили; сире небо світліло,

а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що

пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін

з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні

чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла

надія прийдешнього.

108108

Михайло Васильович

Остроградський

«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ

ПОМИРАТИ…»

Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,

хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,

і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.

Зате думки набували чіткості і прозорості – наче

джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна

вода, струменить і переливається, але крізь неї видно

на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про

холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула

думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,

а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий

великодушний і милосердний отець Ісаченко – його

й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…

– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів

пересохлими вустами Остроградський.

– Михайле Васильовичу, – з нотками докору,

розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і

причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не

про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити

і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург.

Та й хіба тільки вони?

Остроградський лиш мовчки крутнув головою і

легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому

обличчі.

– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів

знесилений голос.

«Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся

спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як

Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка

Говтва, як замилувався його околицею. І ні з

сього, ні з того додав:

– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати,

так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло

Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку,

і Довге, і Глибоке.

«Рідко душа в таких випадках помиляється», – із

сумом подумав священик і приступив до причастя та

сповіді.

У недавно могутньому тілі академіка сила вичах

109Михайло Васильович

Остроградський

ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне

вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той

вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський

говорив напівпошепки, із задишкою,

деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом

вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував

себе, аби не розсміятися, у якому життєвому

дріб’язку Остроградський вважав свій гріх.

– Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому

їх бракувало…

– Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей

видатний французький вчений поміг вам від доброї

душі, де ж тут ваша вина?..

Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського.

Після Харківського університету той поїхав до Парижа,

вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у

боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік,

коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту

працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному

басейні» він написав, спостерігаючи крізь

ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші.

Принаймні французький учений дуже високо оцінив

роботу українця у рекомендації Паризькій академії,

академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в

академічному виданні «Memoires des savants etrangers

a I’Academie». А Огюст Коші справді викупив талановитого

науковця.

– До студентів я ставився таки жорстоко, когось

навіть назвав міднолобим, – шерхотіли вуста.

– Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм,

виховали, зрештою, цілу наукову школу, – говорив

священик.

І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича

він знав, що в наукових колах утвердилися

«рівняння Остроградського», «метод Остроградського

», «формула Остроградського-Гауса», «принцип

Остроградського – Гамільтона». Ісаченко не міг

тільки знати, що 2001 рік ЮНЕСКО оголосить роком

• Предыдущая
• 28/97
• Следующая