Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 22

• Предыдущая
• 22/97
• Следующая

упійманих поросят звучало, як переможні фанфари.

Військо вклалося у визначені князем строки, навіть

впоралося раніше, бо вже на другу добу над Срібним

запала кладовищна тиша, тільки рої мух гуділи

над незахороненими трупами, бо нікому було вже

їх поховати. Як напише про це безпристрасний літописець

– «врятуватися міг лише той, хто мав би

крилаті коні».

…У просторій світлиці ось-ось розпочнеться генеральна

рада старшин. Стіни зі смаком прикрашені

вишитими рушниками, на яких буяли небачені дивовижні

квіти, з-за ікони Божої Матері визирав пучок

висохлого зілля, освячений на Маковея для оберегу

від нечистих сил – вся мирна хатня обстановка ніяк

не в’язалася з мовою перед вирішальною кривавою

битвою. З хвилі на хвилю мав під’їхати гетьман Іван

Виговський, тож козацький генералітет упівголоса

обмінювався репліками, мов для розминки перед головною

розмовою.

– З усіма посли й дипломати порозумілися, тільки

з московитами ніяк не вдається…

– Шведський король підписав угоду, що визнає

нашу незалежність, погодився також, що до козацької

держави переходять Берестейське та Новгородське

воєводства.

– Поновлено союз із Кримом, а Туреччина і Польща

гарантують якнайширшу автономію.

Іван

Виговський

8484

– Всі наші вольності збереглися б, аби на ділі постало

усе, як в угоді, підписаній у Гадячі 16 вересня

1658 року.

– М-м-м, толково полковник Немирич написав

цю угоду.

– А що ви хочете: чоловік не тільки в Україні закінчив

академію, він студіював в університетах Лейдена

і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, подивився

власними очима, як діє влада в Англії.

– Пригадуєте, трохи кривилися зверхники усіх

трьох держав, але вже ж згодилися, бо не якийсь «самопал

», а випробувана вже європейська річ.

Стрімко ввійшов гетьман Іван Виговський, усі

встали й після короткого вітання та молитви одразу ж

почалася військова рада.

– Панове старшини, я передусім хочу повідомити

вам про «Маніфест до європейських держав»,

який ми направили в усі монарші двори, всім послам

і представництвам. Європейські народи мають знати

правду про причини війни з московитами не з чужого

голосу, який звик усе перебріхувати, а з голосу нашого.

Дозвольте ж вам зачитати цей документ.

Гетьман читав швидко, але не ковтав слова, радше

викарбовував кожне, час від часу піднімав очі від писаного

і оглядав генералітет, мов звіряючись – видно

було, що маніфест він майже весь знає напам’ять.

«…І не з іншої причини прийняли ми протекторат

великого князя московського, як тільки, щоб нашу

свободу, здобуту з Божою допомогою й освячену

проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав

надій України, не давав їй допомоги проти ворогів,

умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав

ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у

ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили

край. Та зрада підступної Москви явна у всьому,

вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською

війною, тобто нашою власною зброєю.

Усе те ми виявили … а тепер змушені підняти законну

оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу

для своєї свободи. Не в нас лежить причина

війни, що розгорілася…»

Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав

писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що

85

комара, видавалося, можна почути, враз загуділи

старшини.

– А якої ж трясці московському царю ще треба?

– Йому ж пропонувалося – о-го-го!

Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство,

він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони

в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли,

над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо

було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився

на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя,

що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився

шум, Виговський вів далі.

– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі

була основою для федеративного об’єднанням України,

Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат.

Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на

європейських засадах не спрямовувалась проти когось

іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви

знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися

до федерації, але не схотіла Москва, рівних

прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше:

як передають вірні нам люди, у царських палатах

ще в лютому цього року пройшла таємна нарада,

де бояри і цар відхилили остаточно переговори про

федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала

Переяславський договір 1654-го, московити

хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене

на переговори запрошували, але я не дав згоди – у

таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови.

Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…

А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю

військо, за різними даними розвідки, від ста до

ста п’ятдесяти тисяч.

– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки

ворон кряче над непохованим нашим людом, –

знову загули старшини.

– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман

старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній

день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї

України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо

сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в

руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих

апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай

8686

те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з

досвіта, як, коли і куди ітимуть.

Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин

(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну

правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких

люльок, густіший від осінніх туманів грибної

пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.

– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось

із полковників на звернення.

– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.

– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна

чіткість і послух.

Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений

гетьман не потерпить найменшого нехлюйства

чи відхилення від наказу. У своїй принциповості

Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні

гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські

бояри збаламутили козаків, Іван Виговський

скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно

зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови

і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили

Івана Остаповича і повернули йому всі

гетьманські клейноди.

…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,

полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу

ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували

головні сили. Козаки билися затято, але й російські

війська боронилися вперто – впертості їм додавала

поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,

• Предыдущая
• 22/97
• Следующая