Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 18

• Предыдущая
• 18/97
• Следующая

може залишитися без батьківщuни власної.

Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому

турецькому таборі. Тож султан, аби до решти

не жахати своїх вояків, табір переносить.

Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася

на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька

армія атакувала козацькі і польські позиції.

8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають

його з гетьманства і обирають своїм вождем

Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому

руки в управлінні військами.

14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна

допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою

була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли

на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений

у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам

султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.

– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і

запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись

із бойовою обстановкою.

Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна

напруга з обох боків, знов гори трупів людських

7070

впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав

дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть

– чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в

один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора,

бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли

на ношах до султанового намету. Забобонний

страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи,

перейшли в оборону.

***

Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами,

то був тяжкий ратний труд, і немало товариство

запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись

із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний

із супроводом запримітив широкий військовий

слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали.

Ось і вогні розлогого табору, і дим багаття,

що лоскотав голодних мандрівників запахом смаженини.

Тільки зовсім зблизька розгледіли:

 – Боже, то не козацький табір, а турки постоєм.

Кинувся Сагайдачний навтікача, але потомлені

коні не рівня свіжим, довелося прийняти бій.

Жадібний мисливський вогник світився в очах погоні,

азарт легкої здобичі додавав туркам сил, а Сагайдачному

з товариством силу тримала невидима стіна,

що холодила спину – хибний крок чи паніка означали

погибель. Виспівувала шабля лиху для супротивника

пісню і в здоровій, і в скаліченій руці Сагайдачного,

віртуозно боронилося все товариство, та в нерівній

січі склала більшість голови, а ватаг їхній спішився і,

поранений отруєною стрілою, кинувся в чагарі.

Боячись наступити на суху гілку чи видати себе іншим

чином, продирався чагарями Сагайдачний усю

ніч, і наступний день, стискаючи зуби від безжального

болю, аж доки за деревами не зблиснув берег

Дністра. А коли переправився на інший бік, то вже зі

спокійною душею швидко натрапив на козацький табір

коло Могилева.

Ще гірше, ніж рана, яка до смерті не дала Сагайдачному

спокійного життя, боліли йому негаразди початку

кампанії. Надто вже захопилися козаки через

потурання тодішнього гетьмана Бородавки у Молдавії

легкою здобиччю, якою напихали вози, тож через

запізнення почалася розруха, не приготували запасів

харчу для людей і фуражу коням. Те вартувало Бородавці

гетьманства і голови, хоч від цього козакам не

полегшало. Гинули без паші охлялі коні, лаючись на

чим світ стоїть, випрошувало козацтво у поляків сухарів

чи в’язку сіна. Оте жебрання принижувало і лягало

каменем на горді душі, хоч польським воякам також

не з медом велося, і в них бракувало сіна, коней

годували дубовим листям, якого ставало не завжди.

Нічим не здатен був зарадити королевич Володислав,

який запізнився, до того ж його надовго звалила тяжка

пропасниця.

Із тяжкими потугами й марно втраченими чубатими

козацькими головами починався хотинський похід.

Турецько-татарська армія замислила упередити з’єднання

з польським військом козацькі частини, що блукали

за трофеями просторами Молдавії. Турки погромили

впень окремі загони, але тисячі три козаків люто

рубалися, пробираючись на з’єднання з поляками, за

відчайдухами потяглося і головне козацьке військо.

Гірка доля спіткала козацькі чати, душ понад триста,

що йшли від Сучави. Передні турецькі загони, не

здатні зламати козацький опір, запросили помочі у

султана. Козаки спробували використати печери над

Прутом як неприступну фортецю, що могла видатися

нездоланною. Хитрий султан наказав викурити козаків

димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки

один за одним печери і лягали під шаблі яничар у

нерівнім бою.

Турецький султан з більшою частиною загону, що

окопався табором на другому березі Прута, з шатра

на високій кручі особисто керував операцією, і коли

приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену

козацьку голову, сам вручав дорогі дари.

– За хоробрість у битві з шайтанами, – рідко такої

честі удостоювалися його підлеглі.

Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись

на дві групи, відступають переліском. Вдень

знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний

табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею,

не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках

табір здобуто.

– На кавалки рубати невірних, – розпорядився

султан. – Стріляти з луків і рушниць.

7272

І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею

зв’язаного козака.

***

24 вересня тривожна звістка гуляла спочатку

шелестом поміж польських рядів, лише старшини

втаємничували одне одного – помер після хвороби

поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися

приховати смерть, про неї вже відав і рядовий

склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю

невірогідністю, а в султанському оточенні новина

сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих

ще недавно очікувань.

– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд

на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення,

щоб ми не барилися з перемогою.

Наступного дня почався новий штурм, турецькі

воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих

тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але

щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо

штурм почав захлинатися, українське і польське військо

чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь

час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися,

як згасла хвиля. Султан, який повірив у

знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у

шостий великий штурм.

– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не

обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні

резерви.

І справді, такого шаленого гарматного обстрілу

польських та українських позицій не було за всю кампанію,

жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто

• Предыдущая
• 18/97
• Следующая