Блакитна Дитина - Димаров Анатолий - Страница 9
- Предыдущая
- 9/21
- Следующая
Не сигналили тривожно санітарні машини, не бігли до мене санітари з носилками: я сам вигрібся наверх, весь у помиях, як манія, а Сонька реготала, аж качалась по двору.
Парашут ми потім спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою діромахою посередині! І мама довго грішила на сусідку, недорахувавшись одного простирадла.
Та ще Сергій, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:
— А я мамі скажу... Ага!
Хоч він же сам бігав по сірники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорів парашут...
А одного разу заманулося нам зупинити поїзд.
Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев'язану ногу.
— Де забив?
— У лісі. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетів!
— Чого ж вона за тобою ганялася? — А я поїзд зупинив!
— Бре?
— От тобі й бре! — аж образивсь Микола. І як ми до нього не приставали, ніяк не хотів розповісти, яким робом зупинив отой поїзд.
Врешті розповів-таки.
— Стою ото я біля котлована, аж іде товарняк. Чах-чах! — на підйом, важкий, вагонів на сорок... Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тоді по другому — трах! Тут він і зупинився. Я — навдьори, а вони всі за мною. Кондуктор попереду, за ним — машиніст, а позаду вже кочегар... Якби спіймали — на шмаття роздерли б!
— Ну-у-у?
— От тобі й ну! А ти як собі думаєш: це ж не підвода — поїзд!
— І довго вони за тобою ганялися? Микола прискалив око, подивився на сонце:
— Та так що з годину... Вже як другий поїзд підійшов і почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися.
Цілий день Микола ходив героєм, пригадуючи все нові й нові деталі неймовірної історії. І ми з Ваньком, аж позеленілі од заздрощів, домовились і собі зупинити поїзд. Тільки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всі до одного пасажири. Так чоловік із чотириста!
Відразу ж після уроків подалися до залізниці. Вже біля котлована Ванько вийняв із кишені ганчірочку, розгорнув, простягнув мені жменю товченої крейди:
— Маж морду!
— Навіщо?
— Щоб не впізнали.
Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручніше драпати лісом. Взяли по добрій каменюці, стоїмо, чекаємо.
— А мо' не буде?
— Буде... Він завжди о цій порі приїжджає... О, чуєш, уже пихкотить!
Я прислухався. І справді, за поворотом лунало глухе чахкання. Ось воно ближче... ближче... з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зелені вагони. Мені вже видно машиніста, що виткнувся з будки, — дивиться вздовж залізниці. Ось він побачив наші обличчя, розреготався, і так, сміючись, промчав мимо, а потім замигтіли вікнами пасажирські вагони.
— Кидай! — закричав відчайдушно Ванько.
Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лісу. Ванько летів попереду, тільки лопотіла сорочка та миготіли чорні п'яти. Гілки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущі аж тріщали, та ми зупинилися не раніше, ніж одбігли добрі півкілометра.
Стали, нашорошили вуха. Ніхто ніби не женеться. Не тріщать гілки, не лунає сердита лайка. Тільки чахкає, віддаляючись, поїзд.
Невже не зупинився?
Почекавши ще трохи, обережно пішли назад.
— Ти ж із кущів одразу не витикайся! — повчав по дорозі Ванько.— Може, вони когось висадили та й од'їхали подалі, щоб ми подумали, що їх уже нема... А тоді — цап-царап! — та й у тюрягу!
До узлісся, зважаючи на таку можливість, підповзали рачки.
Підповзли, довго придивлялися та прислухались.
Мовби нікого. Аж тоді обережно, готові щомиті дременути назад, вийшли до залізниці.
Колія була порожня. Ми, розчаровані, стояли на ній, не розуміючи, чому ж не зупинився пасажирський поїзд. Адже цілились ми на совість, та й машиніст же нас бачив...
Ще раз виходили ми до колії — пробували зупинити отой пасажирський, і тільки даремно пробіглись лісом.
Тоді наш однокласник Петро, у якого батько працював на залізниці, сказав:
— Тю, дурні, хіба ж так зупиняють? Так ви довіку його не зупините!
— А Микола ж зупинив!
— Бреше Микола, от що! Хіба ви його не знаєте? Він посміявся з вас. Щоб зупинити поїзд, треба з червоної хустки зробити прапор, стати посеред колії та й махати, поки паровоз тобі у пузо впреться.
— Еге, впреться... А як розчавить? — засумнівався Ванько.
— Ще можна салом... Натерти салом колії — паровоз забуксує і стане.
Нам припав до смаку другий спосіб, а не перший. Бо моя мама не носила червоної хустки, у Ванька ж не було й матері. Можна позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще. Баба ж, а не чоловік!
Крім того — справді було трохи лячно! Добре, як машиніст не зазівається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загальмувати!
Ні, салом таки безпечніше. Безпечніше і, мабуть, надійніше.
У Ванька не було вдома сала: давно поїли. Хрюкав тільки у хліві підсвинок, так його Ваньків тато збирався різати аж на різдво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла ним борщ.
— Нічого, згодиться й старе! — розвіяв наші сумніви Петро.
Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж ні я, ні Сергійко не любили, коли мама заправляла борщ салом, нам більше подобався борщ із олією.
Не жаліючи сил, натирали ми рейки. Навіть шпали помазали шкуратками.
І знову нас ждало гірке розчарування: поїзд і не думав буксувати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобі що!
— А скільки ви змазали? — поцікавивсь Петро, коли ми другого дня стали йому докоряти.
— По цілісінькій рейці!
— Ге, по рейці! По рейці мало... Поїзд проскочить і не оглянеться!
— По скільки ж треба?
— По кілометру, якщо не більше!
— По кіло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не сказав? Я б же оте старе сало і не переводив даремно!
— Нічого, ти не журися, — втішив мене потім Ванько. — Може, твоя мати ще на тебе й не подумає... От зачекай, тато заколють на різдво кабана, тоді й два кілометри змажемо!
Так і не вдалося нам зупинити поїзда. І не тому, що на кабанові, якого заколов Ваньків тато, бракувало сала. Просто інші клопоти обсіли наші неспокійні голови, бажання зупинити поїзд потроху віддалилось, зникло на безкінечних рейках часу.
ТРІШКИ ПРО АЛГЕБРУ, «ТОВАРІЩЕЙ» ТА ГАЛИНУ ІВАНІВНУ
З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завпеда, що викладав у нашому класі алгебру.
Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір'ям, строго поблискуючи скельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки.
А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника спокою і коротко запитував:
— Ну?
І цього було досить, щоб учень відразу втратив увесь свій запал.
Найбільшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову.
Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча: маленькій кімнатці з столом, двома стільцями та книжковою шафою. І прямо скажу, відчував там себе препогано.
Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І чим більшою була шкода, тим довше тривала мовчанка.
Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі строгі літери. Врешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:
— Ну?
І ти, переминаючись, скліпуючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала мимо тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі?
— Ну, далі?
- Предыдущая
- 9/21
- Следующая
