Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/390
• Следующая

“На кого він (цар) більше повинен уважати-чи на свого брата, короля, що терпить такі безчестя від вора-зрадника, такі труди поносить, таке військо утримує з несчислимими видатками Річипосполитої,-чи на того зрадника, що зрадив свому панові і Богові, і не за віру, а против віри воює, всю Европу піддати поганству обіцяє, і те саме може і цар. величеству вчинити як поганин і бісурменин, разом з гультяями і поганами?”

Але з братерської любови, король готов прийняти від царя способи замирення-аби лише вони були відповідні для гідности королівської. Та чи є така деклярація Хмельницького, котрою він віддає свою справу в руки царя? які конкретні умови ставить? в якій формі благає милосердя? Жаданнє зборівських пактів-річ недопустима: через пізніші повстання козаки стратили право на ласку, показану їм не тільки під Зборовим, але і під Білою Церквою. Коли ж цар уступає в инших точках Зборівської умови, а настоює на пункті реліґії, то се опирається на непорозумінню: пани-рада готові се пояснити, хоч король і необовязаний ні перед ким оправдуватися що до свого правління, як не мішається до правління царського. Король під Зборовим зовсім не обіцяв того, щоб у його державі лишилася Русь тільки та що не в унії-він полишив духовенству обох обрядів порозумітися в тій справі. Він обіцяв при своїм виборі кождого заховувати при його правах, і так мусить бути: що було при уніятах, мусить зістатися при них, і при не-уніятах так само. Але в тім його може контролювати тільки “нарід шляхетський”, котрому він присяг, а не якісь хлопи-повстанці, ані сторонні держави.

“Не присяг й. кор. вел. Жидам-як ви кажете, бо ними всі християнські народи помітують, і вільно й. кор. в-ву завсіди їх вигнати з своєї держави. Не присягав він тим, що не признають Бога в св. Трійці єдиного. Не присяг хлопам і простого стану людям, над котрими їх панове мають власть життя і смерти, згідно з законами Корони Польської і в. кн. Литовського. Але присягав народові шляхетському і тим що мають вільний голос до обирання панів і королів своїх. Тому що між обивателями грецької реліґії є богато шляхти, урядників, сенаторів, що мають вільний голос на соймиках і соймах, вони б не замовчали, коли б в реліґії діялись якісь утиски. Але се не належить хлопам, і належати не може”.

Сенатори і достойники Корони і в. кн. Литовського не можуть не дивуватись, що московські посли позволяють собі досліджувати і контролювати закони Річипосполитої, і вишукувати на їx підставі якісь утиски грецької реліґії. Але кінець кінцем вони і се покривають братською любовю обох монархів, і ставлять тільки питаннє, які ж засоби у царя до замирення? Коли Річпосполита здасться на його посередництво і припинить кампанію, витративши стільки на збір війська, а Хмельницький кінець кінцем на замиреннє не пристане, або не дотримає слова самому цареві,-чи цар в такім разі обіцяє свою оружну поміч на приборканнє сього віроломного неприятеля? Від відповіди на се питаннє посли ухилились, запропонували тільки післати свого дворянина до Хмельницького, разом з королівським післанцем, щоб його повідомити про переговори-але не дали ніякої асекурації що до дальшого. Супроти того король не може відступити від задуманого походу на Хмельницького, і посилати в таких обставинах гінця до Хмельницького хоча б і від послів тільки не дуже то зручно. Одначе король дав на се свою згоду-аби цар мав змогу тим способом переконатися в нещирости і зрадливости Хмельницького, що просить царя бути посередником, а одночасно віддається під протекторат султана і складає йому підданську присягу. “Про се вам, вел. послам, показаний був лист з Стамбула і копія з нього дана, що не тільки сам Хмельницький, але й полковники-посли його побісурменились, і присягли на підданство, з тим що все військо Запорізьке має бути в послушности цареві турецькому. І тепер Хмельницький має у себе послів турецьких, що приїхали відібрати послушенство від усього війська; але чернь помітила се й більше Хмельницькому не вірить, а удається до короля, щоб прийняв її в ласку й не дав їй упасти в неволю турецьку”.

Про се все посли повинні донести цареві, щоб він не дав себе здурити “такому викрутному й строптивому неприятелеві”, і коли б Хмельницький тепер переступив присягу,-щоб цар поміг королеві його поконати і приборкати як спільного неприятеля, з усіми його спільниками.

“Ви, вел. посли, розглянувши вчинки того зрадника (“вора”) Хмельницького,- як він лукаво запевняв царя, нібито грецька віра терпить тісноту і прикрости в королівській державі, переконалисьтеся, що не за віру війна йде-бо той бунтівник не тільки римо-католицькі костели, але й грецького закону церкви й монастирі палить і руйнує, віддає посвячені Богові річи в руки поганам, християн в полон поганський і т. д. Зміркувавши все се, ви признали його не вартим царської ласки, і не хочете до нього посилати, ані в посередництво вкладатися, переконавшися, що се ворог і обманець не тільки перед королем, але й перед царем”.-Се те місце, против якого протестували посли, прочитавши відповідь. А далі йдуть такіж неприємні слова про неможливість скасувати унію, і те небезпечне прирівняннє сього побажання до того, “якби вимагати, що б стародавня грецька віра була викорінена в державі царській”- що свого часу викликало такі гарячі протести послів на конференції.

Примітки

¹) “Только цар. величество с кор. величеством не сослався о том вЂчного докончанья не нарушить” — л. 524.

²) В чернетці було полишене місце на цифру, та видно не спромоглися на статистику.

ВІДПРАВА ЯЦКОВИЧА І АБРАМОВИЧА, МІСІЯ СТРЕШНЕВА, МІСІЯ Л. КАПУСТИ.

В Москві тимчасом виправляли до дому послів Хмельницького - Яцковича і Абрамовича. Вони були вислані по тім як Ладиженский привів принціпіяльну згоду царя на прийняттє козацького війська під московський протекторат; мали добитися негайної військової помочи, і очевидно як можна наставали на московський уряд, допевняючись як найскоршої відправи з якимись конкретними наслідками. Але московські правителі, після доволі рішучої заяви, післаної з Ладиженским щоб затримати гетьмана від формального переходу в підданство Отоманської Порти, знову вернулися до політики вичікування, і не хотіли робити нічого рішучого до повороту великих послів. Правда, не маємо протокола переговорів в приказі, але авдієнція вступна і відправна, і царська грамота дана в відповідь на грамоту Хмельницького витримані в незвичайно здержливім тоні, і мабуть в устних переговорах московські дяки теж не розпускали язика ¹). Все робить таке вражіннє, що московський уряд не хотів ніяким фактом порушити лінію високої льояльности супроти польського уряду, взяту перед остаточним розривом. Для заспокоєння ж гетьмана і старшини рішено післати з козацькими послами кого небудь з близьких цареві людей-з щедрими дарунками і ласкавими словами, щоб можливо затушувати сю нову, неприємну для гетьмана проволоку. Визначено для сього царського свояка стольника Родіона Стрешнева і дяка Мартиньяна Бредихина; соболів для гетьмана і його двору призначено на загальну суму 2352 московські рублі-небувалу досі, більше ніж подвійну против дотеперішніх посилок, і вже 6 (16) вересня зложено царську грамоту про се посольство-в остаточній формі виготовлену другого дня. Вона дуже убога змістом, обмежується тільки вірчою формулою, і найбільш інтересне в ній те, що титул польського короля як зверхника Запорізького війська, вписаний в чорновику старим порядком, при останній редакції счеркнено з поясненнєм, що від посольства Ладиженского, себто від заяви про згоду на прийняттє війська в московську протекцію королівської титулятури при титулі гетьмана вже не пишеться,-тільки “гетьманові війська Запорізького і всьому військові” ²). Протягом кількох день мабуть вичікували ще остаточних вістей від великих послів, і не діждавшися вирядили се посольство 22 н. с. з доволі докладною інструкцією, що заховалася в посольських актах.

• Предыдущая
• 14/390
• Следующая