Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 34
- Предыдущая
- 34/182
- Следующая
При кожній нагодї ся адмінїстрація не залишала пояснити правительству свій улюблений принціп, що розвій партизанської війни з Татарами являєть ся одиноким пострахом і способом стримання Татарів, та підчеркнути цїнність, яку мають козаки в орґанїзації такої степової війни з Татарами і оборони від Орди. Результатом таких представлень було рішеннє вел. князя навербувати з козаків пограничний корпус для сторожі шляхів і перевозів від Татар. Я згадував уже про се. В груднї 1524 р. в. кн. Жиґимот, піддаючи радї вел. князївства з нагоди близького сойму ріжні гадки й проєкти до обдумання, між иньшим пригадував справу навербовання козаків. „Писали ми вже перед тим вашим милостям, щоб ви наказали державцю річицькому Семену Полозовичу і Криштофу Кмитичу зібрати козаків і піти Днїпром на низ на службу нашу; і ми казали їм дати ,,на страву”, а для козаків кількадесять кіп грошей і сукон. Тепер пан Семен і пан Криштоф писали до нас, сповіщаючи, що вони зібрали були чимало козаків і стояли з ними довгий час у Київі, ждучи того датку нашого, але анї їм самим анї для козаків не прислано анї одного пенязя. Через те козаки ті розійшли ся, а вони як слуги добрі й вірні, сповняючи наказ наш і в. мил. рад наших, забрали все таки малий „почот” козаків і пішли з ними Днїпром до Київа і далї — до Тавани, на службу нашу. Там вчинили вони нам не малу послугу: всїх тих ворогів Татар, що були в державі нашій, вони цїлий тиждень не перепускали. Кождого дня зчинали з ними битву, богато побили, иньші потонули. І ми за сю послугу їм дуже вдячні. І з огляду на се й. м. господар поручає сказати в. милости: коли з таким малим числом людей були вчинені такі послуги нам, то ми з того бачимо, що як би там на Днїпрі стояло козаків тисяча або дві, то певно з того була б „большая а знаменитая послуга и оборона паньствамъ нашимъ”. Через те поручаємо вам, радам нашим: звольте порадити ся і поміркувати про се. І коли б надумали ви тримати там на будучий рік козаків на Днїпрі для охорони й оборони держав наших, то звольте вибрати якогось відповідного чоловіка з наших дворян і поручіть йому завчасу, зараз по великоднї їхати до Київа — збирати козаків. І накажіть на той час післати для них сукон і грошей кілька сот кіп. А тих козаків розложити по Днїпру на перевозах, аби вони служили державі й нам, стерегли тих перевозів і боронили, скільки їм Бог поможе” 1).
Як міркувати з сього, вже не далї як при кінцї другого десятилїтя виник проєкт узяти козаків на державну службу. Се була досить смілива гадка — обернути на службу державі тих степових розбійників, яких в. князь так недавно наказував ловити й горлом карати, і признати їх за своїх слуг, зсолїдаризувати ся з ними. Мусїло минути кілька лїт, поки в. князь, заклопотаний охороною від Татар своїх полудневих границь, рішив ся взяти сей проєєкт за свій і поручити — десь в 1523 р. — радї вел. князївства до виконання. Його сповненнє було поручене двом панам державцям київським — Полозовичу, бувшому овруцькому державцю й Кмитичу чорнобильському. Але проєкт був певно підтриманий, коли не поставлений поважнїйшими репрезентантами української адмінїстрації, почавши від київського воєводи Немировича, одного з героїв пограничної боротьби з Татарами. Характеристично, що кільканадцять лїт пізнїйше на запитаннє польського сойму про спосіб оборони від Татар, Дашкович поставив тойже проєкт орґанїзації залог (очевидно козацьких) на долїшнїм Днїпрі як єдино реальний спосіб 2). Отже се була задушевна гадка української адмінїстрації. Рада в. князя Литовського, очевидно, прийняла її, й передала великокняже порученнє Полозовичу й Кмитичу; але при хронїчній бідности скарбу в. кн. Литовського кошти на сю експедицію не були вислані нею. І о той же камінь очевидно, зачепив ся й новий проєкт в. князя: повербувати на р. 1525 козацький полк з тисячі або двох тисяч. Ми не маємо нїякого слїду, аби він був здїйснений. Сойму тодї, здаєть ся, не було, проєкти в. князя лишили ся не сповненими, і свого проєкту вербовання козаків він потім не поновив. 3).
Вісїм лїт пізнїйше пригадав сей проєкт Дашкович сойму коронному. Приїхавши на пьотрковський сойм, на початку 1533 р., разом з послами свого приятеля й протеґованця Іслам-ґерая, обсипаний дарунками й комплїментами за свою останню кампанїю з Татарами 4), він на запитаннє сенаторів про способи оборони від Татар, розвинув той давнїйший проєкт. ,,Коли в сенатї питали того Остафія, оповідає Бєльский, як би запобігти тому, щоб Татари не чинили шкод у нас, він радив, щоб ми держали на Днїпрі по всяк час дві тисячі чоловіка, які б на чайках боронили перевозів від Татар, а кілька сот їзди на те, аби їм довозити поживу. Окрім того на островах, яких багато на Днїпрі, побудувати замки й коло них аби осаджено міста. Рада ся подобала ся всїм, але таки нїчого з того не вийшло” 5).
Відложивши на бік гадку про побудованнє замків і міст на Днїпрових островах, ми в сїм проєктї Дашковича бачимо старий проєкт 1520-х рр. про те, щоб розложивши козацьке військо на Днїпрових перевозах, боронити приступу Татарам 6). Безперечно, що й сим разом мова йшла про навербованнє козаків, хоч Бєльский і не ужив сього слова 7).
„З того нїчого не вийшло”. Правительство не здобулось на енерґію, на розвагу й такт на те, щоб узяти в свої руки орґанїзацію козацького елєменту в початках його зросту та цїною певних субсидій звернути його на службу державним потребам. Козачина була полишена своїй долї, своїй еволюції, і зростала як стихійна, неорґанїзована сила далї, під покровом і опікою провінціальної адмінїстрації, котрої мотиви й інтереси одначе дуже сильно росходили ся з інтересами держави, як незадовго прийшло ся констатувати самому правительству.
Але козачина й не потрібувала державної опіки й підмоги для розвою своїх сил. Раз рушивши ся, вона зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енерґію вона обертала не на оборону границь, як хотїло собі правительство, але на далеко интереснїйшу й видатнїйшу партизанську війну з „поганством” — походи на „улуси” татарскі й турецькі, „лупленнє чабанів татарських” та купецьких караванів. З зростом козачини сї зачіпки й своєвільства ставили все частїйші та переходили в значнїйші воєнні експедиції. З пізнїйших років маємо посольство хана, де він заявляє свою готовість посилати своїх людей на землї литовського неприятеля в. князя московського, тільки жадає щоб їм не було перешкоди від козаків: аби Татар пускали через литовську, заднїпрянську територію, і щоб старостї черкаському й канївському наказано, аби не було шкоди від козаків:
„Приходять козаки черкаські й канївські, стають на Днїпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотїв приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в. князя і як наближив ся до Днїпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалїчили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; инакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канїв пошлемо нашу рать” 8).
Коло 1540 року. коли хан Сагіб уложив вічну згоду з Жиґимонтом і дістав від нього з своїм двором великі „упоминки”, — козаки знову дали знати себе королївському „союзнику” цїлим рядом зачіпок. Ударили нагло на Каїрі на Татар, що, мовляв, ішли з спасенною гадкою „воювати до Москви”, побили 25 душ і 250 коней забрали; погромили й пограбили гонцїв татарських, що їхали до вел. князя Литовського; так само погромили й пограбили гонцїв, що їхали до кримського хана з Казани, — не кажучи вже про більш звичайне лупленнє пограничних татарських кочовищ: „которыє люди царя перекопского зъ быдломъ своимъ кочуютъ у поли, тыхъ дей людей єго многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають”. Хан повторив, що при таких козацьких нападах не може стояти згода. Тисячні упоминки, плачені йому, готові були пропасти, й новий татарський похід грозив Українї 9).
- Предыдущая
- 34/182
- Следующая
