Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 9
- Предыдущая
- 9/155
- Следующая
19) Про неї окрім реляції Казимира, Яна й Траски оповідають, як сказано, Іван Вінтертурський, Іван Віктрінґський і Франтішок Празький, також иньші західнї хронїки, Іван Вінтертурський каже, що татарський нахід став ся в великий піст 1841 р., але вірнїйшою датою треба уважати подану у італїянського хронїста Cornazanis (Muratori Scriptores rerum ital. XII. 742): грудень — сїчень 1340/1 р. (del mese di decembre 1340 e di geunaro 1341). Поголоски про зближеннє татарського війська в Прусії ходили вже в перших днях грудня. Се знаємо з листа пруських епископів, писаного 3 грудня в Ельбінґу до Риму. В сїм листї епископи пишуть, що татарський хан вислав нечуване війско, una cum principibus, maxime cum regibus Litwinorum et Ruthenorum suis tributariis, а на поміч польського короля не можна рахувати — Codex diplom. Prussiae III ч. 21. Прохаска (W sprawie c. 20) бачить в сїм документї докір Казимиру, що він хилить ся до згоди з Татарами, але сього в грамотї нема. Про самий татарський набіг і міру його інтензивности не можна виробити собі докладного суду: всї звістки про нього досить загальні; декотрі джерела, як Ян або Траска, кладуть натиск на опір, даний Татарам в Польщі, иньші згадують про елєментарні перешкоди, о які розбила ся татарська туча.
20) Codex diplom. Prussiae III c. 61, поправнїйше в Hansisches Urkundenbuch II ч. 690. Фойґт сам приймав для сеї грамоти р. 1341- Gesch. Preusseus IV c. 580; натомість видавець в угорьских Acta extera (т. II c. 259) датує її р. 1347! Кунїк, передруковуючи в академічнім збірнику, дав дату „коло р. 1342” (c.157). Грамота написана дуже нескладною латиною; не знати, чи тодїшнї Львовяне лихо вміли по латини; чи тільки Дедькови трапив ся якийсь лихий писар. Перекладав я її як можливо близше.
21) Очевидно, війна з Польщею була перервала торговельні зносини Торуня зі Львовом.
22) Старостою z ramienia Wegier на підставі згаданого низше листу вважає Дедька Прохаска (ор. c. c. 21), тим часом як Ґожіцкий і за ним Терлецький за польськими джерелами уважають його польським намісником, чи взагалї залежним від Польщі.
23) Fejer IX. 1 с. 209. Зауважити треба, що хоч Людовик називає Дедька своїм васальом, але дуже гонорує — vestrae magnificentiae, magnifico comiti; свого намістника так би він не титулував. Галицьких митників і урядників все зве він vestri: in locis tributorum vestrorum, per vestros tributarios, i нїчим: не натякає, що се урядники підвласні йому, угорському королеви.
24) Fejer Codex, diplom. IX, 1 с.210: quod omnes mercatores extranei, de regnis scilicet Russiae, Poloniae et provinciis eorumdem in regnum Hungariae venientes; отже Русь до regnum Hungariae не належить.
25) Треба запримітити також, що обидва листи Людовика дуже докладно відріжняють Русь від Польщі. В грамотї в справі кошицьких купцїв Людовик підносить, що з угорських купцїв галицькі митники беруть більше quam a populis et hospitibus regni Poloniae et aliorum regnorum — отже тут regnum Poloniae для галицьких Русинів такаж постороння держава як і alia regna. В листї до Дедька стоять против себе regnum Russiae і regnum Poloniae. Очевидно, і до Польщі тодї Русь не належала, вона далї трактуєть ся як стара Галицько-волинська держава.
26) Див. в т. III 2 c. 141-2.
27) Як ми вже бачили (c. 27), ще в р. 1340 пруські епископи доносили в Рим чутки про спільний похід Татар, Литвинів і Русинів, а трохи згодом — в 1313 р. сам Казимир звернув ся до папи за помочию до боротьби з сею ж коалїцією. Див. Theiner Monum. Poloniae I ч. 604, 605, і 628.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Справа відірвання Сяніччини. Кампанія 1349 р., її дїйсний образ, напади Литви 1350 р., угода Казимира з Угорщиною й реляції папі; кампанїя 1351 і 1352 р., татарські напади, похід Казимира і перемирє; результати кампанії
Ми бачили, що вже в 1341 р., кілька місяцїв по своїй угодї з Дедьком, Казимир постарав ся звільнити себе — папським розгрішеннєм — від даної Дедькови присяги й розвязати собі руки до дальшої акції в Галичинї.
На жаль, про сї дальші заходи його маємо дуже бідні відомости, так що не завсїди можна відріжнити те, чого не було, від того, чого не знаємо.
З кінця 1343 р. (1 грудня) маємо папську булю, де папа згоджуєть ся на проханнє Казимира — відступити йому дволїтню десятину з польських епархій на боротьбу з Татарами, Русинами й Литвинами, „що часто нападають на його підданих, починили їм богато шкод і кривд і далї старають ся чинити”; папа видав наказ духовенству про виплату тих десятин. На жаль, стилїзація сих буль так загальна й шабльонова, що не можна зміркувати, чи Казимир просив тієї підмоги на роспочату вже війну, чи тільки задуману. В кождім разї потім таки мусїла бути якась війна, судячи з того, що в 1345 р. вороги Казимира доносили папі про угоду його з Литвою, й Казимир виправдувавсь перед папою з того, що він помирив ся „з литовськими схизматиками” (себ то Русинами з під литовської зверхности). Він поясняв, що вчинив се з біди — тому, що супроти війни, яку розпочав з ним чеський король (в 1-ій пол. 1345 р.), не міг заразом бороти ся з звичайними нападами тих схизматиків 1).
На той же 1345 р. припадає иньша, не зовсїм ясна звістка. В грамотї даній в маю сього року (9/V) Казимир позволяє купцям з Нового Санча без оплати цла їздити на Русь через Бєч, Жміґрод і Сянік 2). Стилїзація документа не дуже виразна, й можна б припускати, що тут Сянік означає тільки напрям дороги, але є деякі иньші обставини, що промовляють за відорваннєм Сянока ще перед прилученнєм иньшої Галичини.
Перед усїм саме відокремленнє Сяніччини в осібну землю. Для сього не було традиції з руських часів, як для иньших „руських земель” Польської корони: Перемишльської, Галицької, Холмської, Белзької й Львівської — себ то давнїйшого князївства Звенигородського. Польське право було заведене в Сяніцькій землї скорше, нїж в иньших землях Галичини; осібного старосту вона також скорше від них дістала. Нарештї з часу між 1345 і 1349 р. ми маємо ряд осадчих привилеїв Казимира для Підгіря в теперішнїм Ясельськім, і деякі з сих місць майже напевно можна зачисляти до давньої Сяніччини.
Можна б припускати що Сяніччина зістала ся за Польщею ще від походу 1340 р. 3), але обставини, в яких Казимир тодї уклав свою угоду з Дедьком — під татарською грозою, не дуже відповідні для такого здогаду: ледво чи тодї Казимир міг Сяніччину від Дедька виторгувати. Отже можна здогадувати ся (дальше здогадів іти тут не можна), що Сяніччину здобув Казимир під час своєї нової (завсїди де що гіпотетичної) війни, — в 1344-5 рр., і задержав укладаючи ту згоду „з Литвою” 1345 р. Про великість сього здобутка можемо судити з пізнїйших границь Сяніцької землї: вона обіймала карпатське Підгірє від польської границї аж до вододїла Ослави й Сяна, поріче верхнього Вислока й околицї на схід від нього, кінчаючи порічем Сяна, а на північ сягала до Сянового колїна (Динів, Дубецько і т. и.). Одним словом се підкарпатський, західнїй клин Галичини 4).
Припускати якісь ще значнійші здобутки Казимира в Галичинї в тім часї, перед 1349 р., трудно. Бачили ми вказівки на те, що в рр. 1345-1349 Любарт володїв цїлою спадщиною по Юрию-Болеславі 5), а всї документи, з яких хотїли вивести доказ, що Казимир уже перед 1349 р. володїв Галичиною, не витримують критики з сього становища 6). Зрештою виправдання Казимира перед папою за свою угоду з „литовськими схизматиками” зовсїм не звучать тріумфально.
По тім ми не маємо нїяких звісток про відносини Казимира до Галичини, аж до р. 1349, коли став ся якийсь новий, великий і важний своїми наслїдками похід, на жаль — в своїх подробицях нам зовсїм незвісний.
Як бачили ми вже, Ян з Чарнкова каже, що спадщиною по Юрию-Болеславі володїв Любарт, аж 1349 р. Казимир, „напавши з сильним військом, забрав усю землю з усїма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Лучеськ з його округом, і то до волї своєї''. Пізнїйшими словами (про литовські напади 1350 р.) Ян дає розуміти, що в 1349 р. Казимир здобув Володимир, Белз, Берестє, et alia minora 7).
- Предыдущая
- 9/155
- Следующая
