Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/155
- Следующая
Так звучить ся Казимирова реляція в папськім переказї — я старав ся можливо докладно передати її зміст. Перше нїж забрати ся до її аналїзи, ми мусимо відповісти на питаннє — чи можлива взагалї критика сеї реляциї? Подаючи її, Казимир просив від папи діспензи від тієї своєї присяги на захованнє руських „обрядів, прав і звичаїв”. В сучасній лїтературі піднесена була гадка, що таке прошеннє діспензи не могло містити в собі нїякої неправди — инакше діспенза була-б не важна, отже ми мусимо вповнї вірити Казимировій реляції 8). Але таке становище було б дуже наівне: річ очевидна, що такі прошення, як і всякі иньші, стилїзували ся так, аби можливо ослабити евентуальні арґументи contra і піднести арґументи pro. З рештою, як покаже аналїза, в реляції сїй є й виразні помішання або непевности,
Насамперед в своїм представленню Казимир вяже до купи факти і з свого походу, і значно пізнїйші — як зимовий нахід Татар на Польщу, котрого він під час свого походу не міг предвиджувати. По друге — незвичайно ударяє в очі, що стягнувши Татар до помочи й маючи плян навести їх на Польщу, Дедько й иньші Русини заразом укладають таку згоду з Казимиром, де признають себе його підданими, і тільки застерігають захованнє свого обряду, прав і звичаїв. Далї, як би Казимир заприсяг тільки се, то й діспензи б не потрібував, бо як то признають йому всї, він зовсїм не показав у своїй пізнїйшій полїтиці охоти ламати руські „обряди, права й звичаї”. Очевидно, він присяг на щось иньше, і тепер його реляція старала ся його ролю представити в лїпшім сьвітлї. Бо прецїнь як би то виглядало сказати, що вибравши ся з заміром підбити собі тих схизматиків — убійників Болеслава, Казимир під татарською грозою опинив ся в такій дурній ситуациї, що мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину? А що Казииир дїйсно попав був у великий перестрах, доводить иньша папська буля, з 1 серпня, видана також у відповідь на реляцію Казимира, вислану, видко, десь в початках липня: Казимир доносив, що в короткім часї надїєть ся великого татарського находу і просить помочи папи та иньших католиків, тож папа поручив епископам голосити в Польщі, Угорщинї й Чехії хрестоносний похід на Татар 9).
Такі непевности виринають при аналїзї Казимирової реляції. Що правда, ми маємо иньше оповіданнє, яке дуже близько сходить ся з Казимировим. Се оповіданнє (принявши, що воно автентичне) 10) іде від Яна з Чарнкова, архідиякона з Ґнєзна, польського підканцлєра в остатнїх лїтах житя Казимира й пізнїйше. Ян также каже, що Казимир, бажаючи пімстити ся за свого шваґра, з великим військом пішов на Русь, і руські бояре, не можучи йому противити ся, піддали ся Казимиру та признали його своїм володарем; але „негодивий пан Датко, воєвода перемишльський”, з якимсь Данилом de Ostrow потайки, без відомости иньших руських бояр, удали ся до хана, й той вислав військо, поручаючи йому разом з Русинами попустошити Польщу 11).
Як бачимо, хоч в де чім се оповіданнє ріжнить ся від Казимирового, але в головнім сходить ся зовсїм: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадуєть ся татарський напад на Польщу, але не сказано, аби він щось змінив в результатах Казимирового походу, так що виглядає, нїби не вважаючи на сей напад Галичина й далї зістала ся в польськім підданстві. Коли одначе пригадаємо собі, що оповіданнє се виходить від польського підканцлєра, а той мусїв знати реляцію Казимира папі, то ся подібність знайде своє зовсїм природне розвязаннє: Ян опер ся в головнім на реляції самого Казимира, бо поминути її, як урядового джерела, не мав причини. Але сам він, видко, не подїляв сеї звістки про підданство Руси Казимиру в 1340 р., бо трошки низше 12) каже, що спадщиною Юрія-Болеслава (ducatum Russiae) володїв Любарт аж до р. 1349, коли Казимир позабирав у нього переважну частину тих руських земель 13).
Лишаєть ся ще третє польське сучасне джерело: Малопольська лїтопись, чи властиво кінцева записка одної з її верзій — т. зв. хронїки Траски 14). Вона рішучо ріжнить ся від усїх иньших оповідань тим, що тим часом як всї иньші говорять лише про оден похід Казимира, вона — і тільки вона, говорить про два походи: Казимир на вість про смерть Болеслава коло великодня (16/IV), з малим військом, іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає з собою „Christianos et mercatores” (читати мабуть треба Christianos mercatores, себто чужоземних купцїв-католиків), з їх родинами, що були сховались у львівськім замку (очевидно — зі страху перед Русинами). Забирає ще велику здобичу — скарб давнїх князїв, між тим кілька золотих хрестів, оден з них з великим куснем Христового хреста, далї дві дорогоцїнні корони, дорогоцїнну тунїку й крісло прикрашене золотом. З сею здобичею вертаєть ся Казимир до дому. Потім тогож року коло св. Івана (24/VI) він іде знову на Русь, уже з великим військом — з 20.000, нищить кілька замків і підбиває собі Русь „на будуще”. А хоч Татари в числї 40.000 з таким же або й більшим числом Русинів вибрали ся походом (на Казимира?), але сей похід не удав ся, „й так король вернув ся до дому з побідою й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось з своїх панів”. 15)
Се оповіданнє, хоч досить раннє (не пізнїйше 2-ої пол. XIV в.), має вже виразні слїди лєґенди, в родї того княжого скарбу і тих, очевидно — коронаційних клєйнотів, забраних Казимиром (і то у Львові, що зовсїм ще не був княжою столицею), або тих побільшених очевидно чисел військ. Та й самий загальний і неясний спосіб оповідання вказує, що маємо в нїм до дїла з досить далеким переказом, хоч як раз се оповіданнє, оброблене Длуґошом, лягло в основу пізнїйшої історичної традиції. Тому подробицї сього оповідання треба брати з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир в 1340 р. двічи ходив на Русь. Як дата подана тут для першого з тих двох походів досить правдоподібна, бо дуже близько сходить ся з датою угорського похода на Русь, так друга мало правдоподібна з огляду на те, що вже в початках липня Казимир алярмував папу вістями про перспективу татарського находу на Русь, і не до нового похода на Русь було йому.
По сих замітках постараємо ся звести до купи все те, що подають нам джерела до галицьких подїй 1340 р.
На першу вість про смерть Юрия-Болеслава королї польський і угорський поспішили ся вислати війська в Галичину. Король угорський вислав десь з кінцем цьвітня своє військо під проводом палятина Вілєрма, Казимир коло того самого часу поспішив ся сам в Галичину. Сї походи стали ся так скоро, що не можна припустити порозуміння між Угорщиною й Польщею по смерти Болеслава — не стає на те часу. Отже коли в тій одночастности було порозуміннє (а на нього така одночасність досить виразно натякає), то мусїло воно бути в давнїйших укладах. Про результати Вілєрмового похода нїчого не знаємо, очевидно — визначними вони в кождім разї не були. Що до Казимира, то він несподїваним нападом встиг захопити кілька замків і забрав чимало здобичи. Дуже можливо, що в основі звісток т. зв. Траски про спаленнє Львова й забраннє звідти здобичи (хоч не такої лєґендарної) лежить дїйсний факт. Може якась битва стала ся й під Перемишлем 16). Дмитро Дедько, що стояв на часї галицької управи, післав „возводити Татар” на Польщу. Ся вість змусила Казимира поспішити ся назад; з рештою його на борзї споряджений похід і не був обчислений на довші операції. З значною добичею вернув ся він до Кракова — з дня 15 мая вже маємо привилей, виданий ним в Кракові 17). Таким чином його похід тривав коло двох тижнїв; був се властиво набіг, обчислений на несподїванку.
Тим часом почали приходити вісти, що Татари ладять великий похід на Польщу. Сї вісти так занепокоїли Казимира, що він на початках липня вислав листи до папи, просячи помочи, і папа наказав епископам ґнєзненському, краківському й вроцлавському голосити хрестоносний похід на Татар 18). Але звістки показали ся передчасними: татарська хмара посунула доперва зимою, в груднї, й попустошила Угорщину й Польщу 19). Чи брали в сїм походї участь також і Русини, зістаєть ся неясним: про них окрім баламутного „Траски” згадують тільки пруські рицарі — тільки як чутку.
- Предыдущая
- 7/155
- Следующая
