Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/155
- Следующая
19) 3 сим отже сходить ся до певної міри означеннє, подане Длуґошом з незвісного джерела, що Казимирів похід став ся по Іванї Купалу.
20) Грамоти Казимира з 1366 р. взагалї не лишають в сїм роцї иньшого часу для походу аж до серпня-вересня: 7/I бачимо його в Сендомирі (Kod. Malop. III ч. 788), 18/I в Вислицї, 28/I в Опатові (Kod. Malop. l ч. 282-3), 6/III в Сончі (III ч. 789), 20/III в Жарнові, в Краківськім, 31/III в самім Кракові (І ч. 284-5), 25/IV в Сяноцї (Akta grodz. і ziem. III ч. 15), 30/I в Вислицї (К. М. І ч. 191), 25/VI в Кракові. (Kodex m. Krakowa ч. 37), 9/VI в Лєльові, в Краківськім (К. М. III ч. 793), 22/VII в Кракові (І ч. 287), 28/VIII в Володимирі (Akta grodz, і ziem. III ч. 16), 17/X в Опатові, в Сендомирськім — мб. в поворотї з походу (К. М. III ч. 794), 19/X в Кракові (І ч. 288), 21/X в Шидлові, в Краківськім (III ч. 795). Потім не маємо грамот з падолиста-грудня, і на сей час мабуть чи не припадає подорож Казимира до Маріенбурґу. Сї обставини разом з тою грамотою його, виданою в Володимирі, й звісткою Длуґоша не лишають місця непевности, що похід відбув ся в серпнї, зачавши ся може ще в липнї.
21) Про суперечку за сього Юрия див. прим. 13.
22) Про них див. прим. 14.
23) „А коли язъ пойду, князь великий, съ братомъ своимъ королемъ на войну, тогда пойти Любартови исъ всЂми людми своими”. Про обопільний обовязок помочи між Казимиром і Любартом говорить ся низше, отже тут треба розуміти щось иньше: або тим зазначуєть ся певна залежність Любарта на обидві сторони — і від Литви і від Польщі, або ограничуєть ся його право помагати литовським князям тільки тими разами, коли вони будуть вести війну в союзї з Казимиром. В обох разах вивід буде однаковий, але при другім толкованню тут буде implicite лежати й умова розвинена в сепаратнїм трактатї: Казимир забезпечає себе, щоб Любарт не вдарив на нього, коли б його брати почали якісь ворожі заходи проти Польщі.
24) Monum. Poloniae hist. II c. 631 — пор. толкованнє у Длуґоша III с. 312-8.
25) Трудно відгадати, які то замки розумів Казимир. Rotemburch звучить як нїмецький переклад Червоногорода; сей замок звісний нам з кінцем XIV в. (наданне Спиткови Поділя 1395 р. — Czerwoni grod); дивно тільки, що він був би тут названий по нїмецьки. Wrucz пригадує галицький Урич з його загадковим замком (див. вище, т. III 2 c. 470 і прим. 13).
26) Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 (c. 653); пор. тамже булю ч. 886, з котрої видко, що не задоволяючись доходами, які папи йому відступали. Казимир ще й на власну руку забирав собі церковні гроші, — папа рахує їх на 6420 фльоренів.
27) На новий рік 1368 р. Юрий белзький пробував у Львові — бачимо його сьвідком на одній грамотї, виданій тодїшнїм старостою руським Отоном Пілецким. Видко, відносини тодї ще були не порвали ся. (Грамота видана Линниченком при студії: Критическій обзоръ і т. д. дод. III).
28) Civitas Lemburgensis per insultus infidelium Lythuanorum — proch dolor — fore noscitur aggravata et praeventa, — Akta grodz. i ziem. III ч. 19. Про автентичність сеї грамоти див. там же c. 41-2.
29) Печатка Олександра, відірвана від грамоти 1375 р. (коли він володимирським князем уже не був) у Дзялиньского таб. 3 і Фосберґа таб. 24, в остатнє у Пєкосїньского ч. 512 (див. низше).
30) Monum. Poloniae hist. II c. 643-4. Длуґош, оповівши за Яном історію про Володимир, додає, що Ольгерд і Кейстут слїдом напали на Сендомирську землю (III c.331). Але се оповіданнє оперте на переказї (мб. місцевім, Лисогорського монастиря) про чудо, яке стало ся з Литвинами при сїм нападї”, а сей переказ ледво чи був звязаний в традиції з певною хронольоґічною датою. А що напади Литвинів на Сендомирську землю повторяли ся не раз в XV в., тому й такий напад литовських князїв на Сендомирщину в 1370 р. спеціально лишаєть ся непевним, хоч давнїйші дослїдники, зваблені детайлїчністю Длуґошевого оповідання і сим переказом, уважали його за певний — Стаднїцкий Synowie Gedymina II c. 47, Шараневич Rzady Wladyslawa Opolskiego na Rusi c. 270.
31) Cernens, quod nobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non possit — Monum. Pol. histor. II c. 680.
32) Scriptores rerum. pruss. II c. 111-2. Герман, оповідаючи про напад литовських князїв на Польщу в 1376 р., поясняє, що Юрий Наримунтович і Любарт були незадоволені тим, що Людовик віддав „сусїднї з ними землї кн. Опольському”, і той „почав непокоїти й нападати на їx землї” — очевидно, віддячуючи за їх напади. Тут, очевидно маємо відгомін пограничної війни Волини й Галичини.
33) Філєвич (c. 110-1) представляє подїї так, що по здобутках Литви 1370 р. боротьба затихла, бо Поляки не дбали про сї східнї землї; натомість Людовик напускав на Литву Нїмцїв; сї напади невтралїзували Кейстута, а сам Любарт не відважав ся розпочати боротьбу з огляду на сполучені сили держав Польської й Угорської, аж в 1376 р. литовські князї спромогли ся на похід, а перед тим не могли. Все се зовсїм теоретиче розумованнє, що навіть в самім собі містить певні суперечности.
34) Codex epist. Vitoldi c. 959, видано з копії в збірнику празького унїверситету. Про сю грамоту див. в прим. 15.
35) Vos et totam Russiam de manibus infidelium eruemus, пише Людовик в своїй грамотї — значить Любартове військо стояло в Галичинї.
36) Monum. II c. 674-5 (Ян з Чарнкова), III c. 201 (річн. Малопольський), 211 (річник Куявський), Scriptores rerum prussicarum II c. 111-2 (Герман де Вартберґе).
37) Monum. Poloniae hist. II c. 674-7, 678 (Ян).
38) Qui sceleris auctor fuit, каже про нього лїтопись Куявська (Monum. Pol. h. II c. 212).
39) Див. в прим. 16.
40) Akta gr. і ziem. III ч. 30 == Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 41 Сей Любартів лист виданий з нагоди торговельної умови між ним і містом Львовом, дуже цїкавий, а не дуже почитний в його старій нїмеччинї, тому наводжу його в цїлости в перекладї: „В імя боже амінь! Ми з ласки божої в. князь Дмитро володимирський і луцький, заповідаємо поважаним мужам — радї й міщанам і всьому місту Львову, що ми не перепустимо нїякого купця чи то з Польщі чи то з Нїмеччини з його товаром через нашу землю до поганських країв (Татар очевидно), аби так були склади в Володимирі, Луцьку й Львові, як з давна бували. Наколи-б пан наш король силоміць позволив іти якомусь купцеви через вашу землю (з поминеннєм волинських складів), то і ми будемо пускати купцїв через нашу землю до поганських країв (з поминеннєм Львова), і (в такім разї) уложені між нами трактати — нашу грамоту ви нам, а вашу грамоту ми вам мусимо вернути, без всякої шкоди, без хитрости і перешкоди. На певнїйше сьвідоцтво сього листа причепили ми до нього нашу печатку. Дана грамота в восьмий день св. Мартина епископа в 1379 по рождестві Господа нашого в Луцьку”. Печатка ще недавно була цїла, і мала напись: „печать в. князя Димитрия”.
41) Monumenta Pol. h. II c. 722; Длуґош (III c. 4l5), переказуючи сю звістку, пропустив видко з розмислом Перемишль, але зіставив Снятин.
42) Див. проєкт унїї з 1446 р., що був показчиком найбільших вимог з боку Литви — Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 5.
43) Monum. Pol. h. II c. 720, 734-5.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Загальний погляд на боротьбу, становище до неї суспільности на Волини і в Галичинї, роля боярства і міст, полїтика Казимира.
Коли переходиш історію сеї сороклїтньої війни, одна обставина передовсїм ударяє в очі: де були Русини підчас сеї боротьби, що мала таке далекосягле значіннє в історії українських земель, звернувши їх історію зовсїм на новий шлях? Перечитуючи звістки про сї війни, по однім боцї стрічаємо Поляків і Угрів, по другім звичайно фіґурує Литва, часом з Татарами, і зрідка лише згадують ся Русини, так як би війна вела ся зовсїм без Русинів, або з припадковою й другорядною їх участю. Як належить се толкувати — чи пасивністю Руси до сеї боротьби, що рішала їх дальшу долю, чи тільки недокладністю наших джерел?
- Предыдущая
- 17/155
- Следующая
