Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 15
- Предыдущая
- 15/155
- Следующая
Грамота дати не має, але найправдоподібнїйше — на мій погляд, мусить належати до зими 1370-1 р. Вернувши собі Володимирську землю, Любарт тодї міг рушити з військом в Галичину й вислати своїх післанцїв до важнїйших галицьких міст, стараючись їх перетягнути до себе погрозами й чутками, що Людовик умер. У всякім разї з грамоти видко, що тодї як вона писала ся, Любарт з військом вступив в Галичину й пробував її здобути 35), маємо значить слїд бодай одної кампанїї за Галичину по смерти Казимира. Судячи з того, що ми знаємо, сей похід Любарта своєї мети не осягнув. Правдоподібно, галицькі міста зістали ся вірні, „як завсїди були вірні”, а може й якесь військо від Людовика дїйсно наспіло й змусило Любарта забратись (думати, що Людовик сам з матїрю поспішив ся на Русь з угорськими й польськими військами, нема причини).
Ся погранична польсько-литовська війна закінчила ся згаданим нападом литовських князїв на Сендомирську землю. Епізод сей наробив розголосу, й ми маємо про нього кілька оповідань, з ріжних джерел, польських і пруських, що описують його досить докладно.
При кінцї жовтня 1376 р. Любарт, Кейстут і Юрий Наримунтович вибрали ся походом. Хоч поголоски про сей похід прийшли в Польщу завчасу, але нїчого не було зроблено для оборони. Перейшовши потайки Сян під Завихостом, князї почали страшенно пустошити край між Сяном і Вислою, запускаючи ся аж під Тарнів і в околицї Кракова. Перше нїж польське правительство зібрало якусь силу против них, вони безкарно забрали ся назад, починивши несчисленні шкоди, побивши масу людей і забравши великий полон (одна сучасна записка рахує сей полон на 23 тисячі!) 36).
Ся подїя викликала в Польщі сильне роздраженнє против угорського правительства, репрезентованого тодї матїрю Людовика Єлисаветою, тим більше, що ходила поголоска, мовляв Сендомиряне упереджували Єлисавету про сей напад, а вона їх упевняла, надїями на Людовикове військо. Різня між Поляками й Уграми, що стала ся слїдом під Краковом, ще більше розярила польську суспільність. Становище угорського правительства ставало небезпечним. Людовик хоч би для самого заспокоєння суспільности бачив себе змушеним до походу на литовських князїв, і заповів похід свій особистий „з цїлою своєю силою”. При тім використуючи загальне подражненнє на Литву, він дістав на сю мету досить значні контрібуції від польського духовенства, й лїтом 1377 р. дїйсно рушив на Волинь 37).
Та хоч Людовик обіцяв, як сказано, іти в сей похід „з цїлою силою”, а й оден з сучасників каже, що таки він і пішов з „несчисленою силою” (cum infinita armatorum multitudine), але в тих оповіданнях про похід, які ми маємо, він імпозантного вражіння зовсїм не робить, і можливо, що та звістка про несчисленну силу Людовика побільшена. Здаєть ся зрештою, що Людовик робив сей похід більше для заспокоєння польської суспільности — аби бачили, що він тою справою серіозно зайняв ся. Таке вражіннє робила на нас уже його участь в війнах з литовськими князями в 1350-х рр., а пізнїйша боротьба за Волинь могла хиба знеохотити його до сеї справи ще більше, показавши, як тяжко, навіть по всяких успіхах, задержати волинські землї в своїх руках.
Похід був звернений передовсїм на Юрия Наримунтовича, бо його уважали головним інїціатором нападу 1376 р. 38). Людовик з угорським військом приступив під Белз, тим часом як польські полки з земель Краківської, Сендомирської й Сєрадзької обложили Холм. Здаєть ся, був висланий віддїл війська і на Любартову волость. Холм удало ся взяти, й тодї польські полки прилучили ся до Людовика, що стояв усе ще під Белзом: Юрий Наримунтович, видко, добре приготував ся до сеї війни, й облога потягнула ся на довгі часи. Сучасний пруський хронїст Герман з Вартберґе каже, що облога тягла ся сїм тижнїв, і в тім нема побільшення: ми маємо дві грамоти Людовика, видані в таборі під Белзом (ante castrum Belz terre Russie): одна датована 26 липнем, друга — 9 вереснем. Сучасники додають, що Юрий міг би боронити ся й довше, але й він і залога, не дістаючи помочи нї звідки, вкінцї знеохотили ся й постановили піддатись. Такий брак помочи вповнї зрозумілий: Любарт був, здаєть ся, атакований осібним віддїлом війська, а Кейстут з иньшими князями були зайняті нападом пруських рицарів на Жмудь, що став ся якраз підчас облоги Белза, можливо що й за порозуміннєм з Людовиком. При тім же взагалї відносини в в. кн. Литовськім були непевні, наслїдком смерти голови держави, в. кн. Ольгерда, що вмер весною того року.
Нарештї, як виходить зі слів Яна, Кейстут взяв на себе посередницво між волинськими князями й Людовиком. Юрий піддав Людовику Белз, а той обсадив замок своєю залогою. Холмсько-белзьку землю цїлу відібрано від Юрия й прилучено до Галичини, під управу Володислава Опольського, а Юрий замість того дістав від Людовика Любачів в державу й річну пенсію 100 гривен з доходів Бохенської жупи. Любарт зістав ся при своїх землях, тільки західня частина Луцької землї — Кремінець, Олесько, Лопатин, як і в 1366 р., відійшли до Галичини (так виходить з оповідання про подїї 1382 р.). Окрім того він мусїв присягти на згоду й послушність королеви, дати homagium et iuramentum fidelitatis, як висловляєть ся оден з сучасників, і додає, що Людовик для запевнення згоди взяв синів Любарта у закладнї 39).
На тім скінчив ся сей похід. Результат при такім великім розмаху не особливий. Толкувати се можна або тим, що Людовик не чув у себе сил для повного приборкання литовських князїв, або тим, що він, памятаючи давнїйші війни, не хотїв дражнити їх занадто великими жаданнями, аби слїдом не стратити забраного, — або ще й тим, що він взагалї мало цїкавив ся волинськими землями, маючи иньші цїкавійші пляни і справи. Вкінцї могли мати місце і всї ті причини разом.
По війнї 1377 р. на кілька лїт уривають ся відомости про боротьбу за руські землї. Можливо, що литовські князї дїйсно залишили її. Тяжко приходило ся тодї їм. З смертю Ольгерда урвала ся довголїтня солїдарність Гедиминової династиї; між Ольгердовим наступником Ягайлом і старим Кейстутом зарисувала ся ворожнеча, що привела вкінцї до крівавих подїй 1382 р.: усобицї й підступного убийства Кейстута. Заразом на півночи приходило ся витримувати тяжку боротьбу з рицарями. Любарт стояв одинокий, та й сам він був не той — приходили остатнї лїта його житя, й не диво, коли справдї підупала його енерґія. Коли правдива звістка, що його синів забрано в закладнї при остатнїй угодї, то от і ще оден ретязок на старого (хоч про тих закладнїв пізнїйше не чуємо, й коли й були вони взяті, то мусїли бути пущені ще перед смертю Людовика). В сьвітлї сих обставин знаходить собі відповідне об'ясненнє грамота Любарта з осени 1379 р. де він, запевняючи місту Львову його права на склад товарів, що йдуть через Волинь в поганські землї, зве при тім короля Людовика своїм зверхником (unzer Herre der Konig) 40).
Як бачимо, сей трактат, як і умова Любарта з Казимиром 1366 р., мав на метї утриманнє давнїйших торговельних шляхів і складів.
Рік 1382 принїс важні полїтичні зміни, що відбили ся й на спірних українсько-руських землях.
В вереснї того року умер Людовик, полишивши справу своєї спадщини в великій непевности. Використовуючи сї обставини, старий Любарт постарав ся вернути собі сусїдні руські замки. Ян з Чарнкова, одиноке наше джерело що до сеї подїї, вичисляє такі замки: ”Кремінець, Олесько, Перемишль, Городло, Лопатин, Снятин й иньші” 41). З них Перемишль (Przemisl) і Снятин (Snatin) не можуть означати сих міст: коли б сї міста здобув Любарт, то мав би мабуть і Львів і Галич, а їх Ян не збув би сумаричним означеннєм „иньших” замків. Перемишль мабуть означає Перемиль (він був відібраний від Любарта в р. 1366 і тав само міг бути відібраний і в р. 1377); Снятин значить також мабуть якийсь поблизький волинський замок.
Взагалї Любартові здобутки 1382 р. мабуть не сягали дальше безпосередно сусїднїх з його волостями округів. По всякій правдоподібности, ба й певности, навіть землї Белзька й Холмська в головних своїх частях зістали ся далї під угорськими залогами. Тому й пізнїйше, підчас дипльоматичних спорів з Польщею, в. кн. Литовське не претендувало на сї землї, так як не претендувало й на Галичину, і взагалї його претензії не йшли далї пограничних замків (може як раз всїх тих вернених Любартом в 1382 р.): Олеська, Лопатина, Ратна, Ветель 42).
- Предыдущая
- 15/155
- Следующая
