Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/174
• Следующая

Галицький лїтописець представляє сей крок Романової вдови як дуже відважний, навіть нерозважний: „не знали куди бігти: Романа убито в Польщі, а Лєшко потім не уложив згоди”. Тож він особливою божою ласкою уважає, що Лєшко пожалував сиріт, і навіть вставив ся за ними перед угорським королем. В дїйсности, як я зазначив, мусїла вже перед тим, під Володимиром, стати ся між Андрієм і Лєшком якась прихильна для Романовичів умова. Андрій при тім міг виходити з становища зверхника (сюзерена) Романовичів, на якім він, видко, став від Сяніцького з'їзду (иньше питаннє, чи таке його становище було признане дїйсно в землях Романовичів і в їх окруженню). Які користи від піддержування Романовичів міг він показати Лєшкови, над тим сушити голови не буду, тільки піднесу, що дальші факти: поклик Лєшка до угорського короля і заходи Ігоревичів, аби здержати Андрія й Лєшка від вмішання в галицькі справи в інтересах Романовичів, на мій погляд вказують зовсїм виразно на істнованнє такої умови, що хоч, розумієть ся, виходила з становища інтересів Угорщини й Польщі, одначе забезпечувала Романовичам їх батьківщину. Не можу згодити ся і з поглядом, що Лєшко й Андрій тільки удавали свою прихильність до Романовичів, а в дїйсности дивили ся на них як на своїх невільників-закладнїв ¹⁰). Не покладаю ся і я на безкористні симпатиї їх до Романовичів, але підношу той факт, що аж до Спішського з'їзду 1214 р., коли Андрій і Лєшко приходять до нової комбінації: беруть Галичину собі, себто віддають Кольоманови — Андрієвому сину й Лєшковому зятеви, — вони таки до певної міри займають ся долею Романовичів та піддержують, бодай по трохи, їх права на галицько-волинські землї.

Лєшко, як оповідає лїтописець, прийняв Романову вдову — „ятровь свою” і її сиріт „з великою честию”, й заявив свою готовість оборонити їх від узурпаторів. Зіставивши княгиню з маленьким Васильком у себе, він післав Данила з своїм посольством до Андрія, пригадуючи його приязнь з Романом і взиваючи до спільного походу на Ігоревичів, аби відібрати від них батьківщину Романовичів: ”ходїм відібрати й вернути їм їх отчество”. Так оповідає се галицький лїтописець, іґноруючи попереднє порозуміннє Андрія з Лєшком. Ми, виходячи з нашого погляду, мусимо се розуміти так, що Лєшко відкликував ся до сього недавнього порозуміння і взивав короля до спільного походу в інтересах Романовичів. Правдоподібно, таки дїйсно заносило ся на такий похід в інтересах Романовичів, бо Володимир Ігоревич занепокоїв ся і постарав ся відвернути небезпечність дарунками. Виславши щедрі дарунки в Польщу й Угорщину, він, дїйсно, здержав сей похід, і Андрій з Лєшком обмежили ся плятонїчним співчутєм для сиріт, що полишили ся у них ¹¹).

Але такий лад стояв не довго ¹²). Ігоревичі в своїй непевній позиції, завдячуючи своє становище ласцї бояр і не маючи за собою нїкого, не мали навіть стільки розваги, аби бодай тримати ся між собою солїдарно. Між Володимиром галицьким і Романом звенигородським розпочала ся усобиця. Роман удав ся до угорського короля, і хоч се була визначна неконсексенція супроти вже зайнятого Андрієм становища в галицьких справах, Романови удало ся, мабуть знов таки богатими дарунками — притягнути короля на свій бік. Андрій дав Романови помічне військо, і він пішов з ним на Володимира. В битві Володимира побито, Роман узяв Галич і сїв тут, а Володимир подав ся у свої сїверські волости ¹³).

Ся усобиця рішучо захитала становище Ігоревичів і той лад, який був уставив ся з ними в галицько-волинських землях.

Насамперед Ігоревичі стратили Володимир. Правдоподібно, використовуючи галицьку усобицю, Олександр белзький, братанич Романа, звернув ся до Лєшка і його брата Казимира, що були його близькими свояками ¹⁴): просив, аби помогли йому здобути Володимир, і прихилив їх до сього. З помічним польським полком Олександр прийшов під Володимир, і місто отворило йому ворота, як Романовому братаничу; дуже можливо, що прихильники Романовичів в Володимирі ще перед тим мали зносини з Олександром, аби позбути ся Сьвятослава Ігоревича. Місто одначе за се своє довірє було досить сильно покаране: Олександрові союзники Ляхи кинули ся грабовати його і викликали тим нарікання на Олександра: „як би не було з ними їх свояка Олександра, казали Володимирцї, не пустили б ми їх і через Буг”. Сьвятослава Поляки забрали з собою в Польщу, а Олександр став княжити в Володимирі. Але се трівало не довго. Ярославичі — Інгвар і Мстислав, задумали собі поживити ся з сих замішань і увійшли теж в близші зносини з Поляками. Інгвар заприязнив ся з Лєшком і видав за нього свою доньку ¹⁵). Правдоподібно, Лєшко й поміг йому також відібрати Володимир від Олександра. Але володимирські бояре „не любили Інгвара”, і Олександр, користаючи з сього, відібрав собі потім назад Володимир, „совЂтомь Лестьковымъ”.

Тим часом Берестяне, користаючи з сих володимирських замішань, вислали до Лєшка посольство, аби пустив до них Романову вдову з малим Васильком княжити у них. Лєшко згодив ся на се, і Василько приїхав до Берестя. Коли-ж Олександр в друге дістав Володимир, Романа вдова удала ся до Лєшка з проханнєм, аби змусив Олександра бодай до якоїсь уступки для Василька, коли забрав його отчину, і Олександр мусїв віддати Васильку полудневу частину Белзько-червенської землї, з Белзом, очевидно — в заміну за Берестє. Тут Василько пробув кілька років, поки Олександр не намовив Лєшка, аби відібрав Белз від Василька і віддав йому. Тодї у Василька з братом зістала ся сама маленька-Камінецька волость ¹⁶), і аж потім, мабуть в заміну за Камінь, дістали Романовичі волость в полудневій Волини (Тихомль і Перемиль) та тут ”княжили” з своєю матїрю, як каже лїтопись — ”споглядаючи звідси на Володимир та думаючи собі: як там не крути, а Володимир таки в кінцї буде наш”. Так воно й стало ся незадовго (року 1214-1215) ¹⁷).

Поки Володимирською волостию так самовільно роспоряджав собі Лєшко, піддержуючи то того то сього супроти безрадних Романовичів і їх бояр, в Галичинї ярили ся боярські партії. Роман, опанувавши Галич за помочию Угрів, підняв на себе бояр. Розпочали ся якісь замішання — „безаконьє галичкое и мятежь”, як каже лїтопись. Маємо не підозрілу звістку, що Роман Ігоревич був вигнаний підчас сих замішань: вигнав його Ростислав Рюрикович, очевидно — спроваджений боярами, але потім Романови удало ся вернути собі Галич ¹⁸). Нарештї король Андрій, не знати — чи з власної інїціятиви, чи може намовлений галицькими боярами ¹⁹), постановив зробити кінець нездалому князюванню Романа і вислав у Галич воєводу Бенедикта. Той ухопив Романа, заставши його в лазнї („в бани мыюща ся”) та вислав на Угорщину, а Галич обсадив знову угорською залогою.

Ся залога і сам Бенедикт одначе дали ся дуже в знаки Галичу: лїтописець згадує, що якийсь славний галицький книжник Тимотей з Київа доводив „притчею”, що сього Бенедикта треба уважати антіхристом, і лїтописець згоджуєть ся з такою непохвальною характеристикою Бенедикта, признаючи що він був „томитель боярам і горожанам”. Невдоволені ним Галичане звернули ся з початку до Мстислава пересопницького, підбивши його на Угрів, але що Мстислав, видко, вибрав ся з дуже малими силами, тож Галичане не піддержали його й він, осьміяний, мусїв нї з чим вернути ся; галицький лїтописець оповідає, що Іля Щепанович, один з „великих бояр”, мабуть висланий галицьким боярством на зустріч Мстиславу, коли той прийшов під Галич, на глум вивів його на „Галичину могилу” і з усьміхом сказав: „от княже, ти посидїв на Галичинї могилї, то так як би княжив у Галичи” — поглузували з нього, додає лїтописець ²⁰). Потім прийшла вість, що Роман утїк з Угорщини. Галичане вислали посольство до нього й до Володимира ²¹), перепрошували їх та просили увільнити від угорської окупації. Ігоревичі, котрих нещастя привели знову до згоди, вибрали ся спільно походом на Галичину. Сили їх мусїли бути значні, і супроти загального незадоволення людности угорська залога не відважила ся відсижувати ся в Галичу: Бенедикт забрав ся з своїм полком на Угорщину, й Ігоревичї наново опанували Галичину. Володимир сїв на ново в Галичу, Роман у Звенигороді, а Сьвятослав замість утраченого Володимира дістав Перемишль. Супроти можливої опозицїї угорського короля Володимир звернув ся до давнійшого, випробованого вже способу: вислав великі дарунки на Угорщину з своїм сином Всеволодом і дїйсно тим осягнув бажаний невтралїтет Угорщини ²²).

• Предыдущая
• 7/174
• Следующая