Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/174
• Следующая

По за се залежність галицько-волинських князїв від Татар, здаєть ся, не сягала. У внутрішнї їх відносини й справи Татари не мішали ся, хиба самі князї звертали ся до них. Так нпр. Володимир Василькович, передаючи по собі володимирський стіл Мстиславу, навмисне робить свій тестамент „при царяхъ и при єго рядьцахъ” ³⁸) — при татарських ханах Телебузї й Адгую (соправителях), під час їх походу на Польщу, — аби поставити свій тестамент під татарську оборону супроти аспірацій Льва, котрих Володимир бояв ся ³⁹). Коли по смерти Володимира син Льва Юрий захопив Берестейщину, Мстислав зараз заповів йому, що буде „правити Татары”, і післав свого гінця „возводитъ Татаръ”, а заразом дав знати про се Юрию й його батьку; перспектива татарського посередництва так вплинула на Льва, що він зараз звелїв синови полишити Берестейщину, инакше грозив ся виректи ся його ⁴⁰).

Таким чином залежність Галицько-волинської землї від Орди була ще розмірно легка: її анї порівняти не можна з становищем нпр. поволзьких князївств, тяжко оподаткованих на Орду, обсаджених татарськими резидентами-баскаками, де князї при всяких перемінах в роскладї княжих столів мусїли добувати собі потвердженнє від ханів, ставити ся в Ордї, коли скаржив ся хто на них, та брати участь в усяких далеких походах ⁴¹). Не було сього в Галицько-волинських землях, хоч тут і така розмірно легка залежність Татар викликала, очевидно — наслїдком більше розвиненого горожанського почутя, сильне роздражненнє, хто зна — чи не більше як на Півночи. Як я вище зазначив, лїтописець з притиском підносить ”неволю” своїх князїв, та не жалує при кождій нагодї таких епітетів для ханів і Ногая як „оканьний, безаконьний” і т. и.

Таке огірченнє не повинно нас дивувати, бо наслїдком дикости і взагалї руїнних інстинктів татарських всяка близша стичність з ними дуже дорого коштувала кождій культурнїйшій землї. Волинський лїтописець оповідає, що під час походу на Польщу 1286 р. Татари страшно винищили Волинь і Галичину: ідучи поуз Володимир, вони „насильє велико творяху в городЂ и пограбиша товара бесчисленноє множество и коний”; Володимирцї вже чекали, що Татари пограблять цїле місто, і лїтописець славить ласку Божу, що Татари „не взяша города”. Але й проминувши його. Татари частину своїх людей лишили під Володимиром годувати коней, і ті „учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого запопали, відберали коней, так що люде не відважали ся виходити з міста. Теж стало ся в Галичинї, коли Телебуга, вертаючи ся, стояв два тижнї під Львовом: „стояли на Львовій землї, кормлячи ся, не воюючи (не грабляче), але не давали і з города вийти за житє (по збіже і фураж): хто виїхав з міста, тих забивали або брали в неволю, а иньших пускали обдерши на голо, і ті гинули від мороза, бо була зима дуже люта, і так спустошили цїлу околицю”. Лїтописець додає, що як Лев порахував потім, скільки в його землї загинуло людей від Татар під сеї напасти, показало ся їх на півтринадцять тисяч! ⁴²)

В меньших розмірах такі спустошення, певно, повторяли ся при кождім переходї Татар через Русь. Самі князї не чули себе безпечними, і оповідаючи про стрічі, уряджені князями ханови під час похода 1286 р., лїтописець каже, що „князи надЂяхуть ся ся избитья собЂ и городомь взятьа” ⁴³). Розумієть ся, таке становище зовсїм не було миле. Стільки про відносини до Татар.

Найбільше визначну ролю з поміж галицько-волинських князїв, як видко вже з оповіджених фактів, від смерти Данила грав Лев, хоч, очевидно, не одно про нього упущено в оповіданню волинського лїтописця, а не одно мабуть представлено неприхильно й стороничо. Був се князь здібний, дуже енерґічний, властолюбний, і неповздержний в своїм запалї й змаганнях. Характеристика його при закінченню Галицько-волинської лїтописи, писана, очевидно, рукою иньшою, вже прихильною до нього, досить відповідає фактам: „був Лев князь мудрий, хоробрий, і кріпкий на війни: не малу відвагу показав він в числениих війнах” ⁴⁴).

Натомість Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, займав у полїтицї переважно пасивну ролю. Се залежало по части від його особистих уподобань, по части від того, що він тяжко хорував, уже від 1276 р., і завчасу ладив ся до смерти — судячи з оповідання, у нього був рак нижньої щоки (щелепа). Як оповідає волинський лїтописець, він милував ся в книжности, в штуцї, з великим замилуваннєм будуючи церкви й иньші будови, та споряджуючи для них ікони, книги, й ріжні богаті, артистично зроблені окраси. Лїтописець дає довгий, на кілька сторін, реєстр побудованого, спорядженого, подарованого ним (сей реєстр служить дуже важним джерелом для історії нашої культури, й значні виїмки з нього подав я вже ⁴⁵), а ще верну ся в останнїй главі). Між иньшим тут згадують ся й церковні книги, списані самим князем. Для особистих чеснот його лїтописець не знаходить слів, і навіть відкинувши дещо на рахунок особливої прихильности його до свого героя, таки треба признати в Володимирі визначну своєю культурністю й гарним характером фіґуру. „Він вмів ясно (зрозуміло) говорити про книжні річи, бо був фільозоф великий”, — або як на иньшім місцї сказано: „був книжник великий і фільозоф, якого не було перед ним у цїлій землї, анї по нїм не буде”, „він розумів що було й що котре значить (разумЂа древняя и задняя)”; „був він також зручний ловець, хоробрий, тихий, смирний, незлобний, правдивий, не хапчивий, не брехливий, ненавидїв злодїйство, пити не пив від молодих лїт, любов мав до всїх, а особливо до своєї братиї, і присяги (хрестного цїловання) пильнував з усякою щирою правдою”; „мужність і розум жили в нїм, правда й істина водили ним, иньших чеснот богато в нїм було, а гордости не було”. Широко хвалить лїтописець, в дусї свого часу, ласку й прихильність Володимира до монашого стану, його милосердє й побожність, а при тім дає інтересний портрет його: він був ”високий на зріст, широкий в плечах, гарний з лиця, волосє мав ясне, кучеряве, а бороду стриг; руки й ноги мав гарні, але говорив грубо й спідню губу мав грубу”. Мав тїшити ся незвичайною популярністю в своїй землї: на його похоронах „плакали ся Володимирцї, чоловіки, жінки й дїти”, бояре й прості люде, свої й чужі: „Нїмцї, і Сурожцї, і Новгородцї, і Жиди — плакали ся так, як по упадку Єрусалима, як їх вели в вавилонську неволю” ⁴⁶).

Володимир не мав дїтей ⁴⁷). Предчуваючи близький кінець, він заповів завчасу, в присутности Льва і ханів Телебуги й Алгуя, що по своїй смерти передає свою волость Мстиславу ⁴⁸). Очевидно, се було проявом неохоти, яка, видко, від довшого часу була між Володимиром і Львом. Сам Володимир поясняв, що „за гордість брата свого (Льва) и синовця свого (Юрия) не дав їм нїчого з своєї спадщини” ⁴⁹). Після того й писаним тестаментом Володимир передав Мстиславу ”землю свою всю и городы и стольный свой городъ Володимеръ”, а своїй жінцї знов осібним тестаментом призначив город Кобринь і деякі села ⁵⁰). (Сї Володимирові тестаменти, втягнені в лїтопись, зістали ся найдавнїйшими документами того рода з українських земель).

Лев і Юрий, розумієть ся, нїчого не могли сказати проти такої волї Володимира. Коли Володимир повідомив їх про свою волю, Лев удав повну індіференцію: „от і добре що дав (Мстиславу)! певно не буду того відберати від нього по твоїм животї! всї ми ходимо під Богом, а минї дай Боже і з своїм дати раду в теперішнїх часах!” Але в дїйсности роспорядженнє Володимира діткнуло їх дуже прикро, і вони не могли його переболїти. Юрий незадовго перед смертию прислав до Володимира свого посла, пригадуючи „свою службу” і просячи собі Берестейщини. Для більшого вражіння він казав, що батько Лев відберає від нього волости, але Володимир тому не повірив, і не дав, покликуючи ся на те, що він „не двою рЂчью”, не може відкликати свого роспорядження супроти Мстислава, але зараз же виявив своє властиве завзятє, піславши заразом упередити Мстислава, аби й він від себе не давав нїчого Юрию: „послав свого слугу доброго і вірного, на імя Ратшу, до брата свого Мстислава, і так сказав: перекажи моєму брату: „присилав до мене мій синовець Юрий, просив від мене Берестя, я ж йому не дав нї города нї села, і ти йому не давай нїчого!” При тім взяв він в руку соломи з своєї постїли й сказав: „хоч би я тобі, брате мій, оцей віхоть соломи дав, то ти його по моїм животї нїкому не давай.” Але Юрий і його батько того не поміркували, і незадовго прислав до Володимира Лев уже від себе перемишльського епископа з тим самим: просити Берестейщини, аби то була „Володимирова сьвічка” над гробом його стрия Данила й його синів, похованих у Холмі. Володимир відтяв йому на те досить злобно: „брате Льве, княже! чи ти мене уважаєш за дурня (без ума мя творишь), що б я не розумів сеї хитрости? чи мала тобі своя земля, що хочеш Берестя? сам ти держиш три князївства: Галицьке, Перемиське і Белзьке, і того тобі не досить? мій батько, а твій стрий лежить в епнскопиї у св. Богородицї в Володимирі — чи богато ти над ним сьвічок поставив? чи дав який город, аби то була сьвічка? просив ти живим, а тепер уже і мертвим просиш? не дам не то що города, а й села не візьмеш від мене! розумію я твою хитрість — не дам!” ⁵¹)

• Предыдущая
• 31/174
• Следующая